He, who does not fear his sword is not worthy to hold it.
Зерно правди
І
Чорні цятки на яснім, помережанім пасмами імли небі, привернули увагу відьмака. Їх було багато. Птахи кружляли, виписуючи повільні, спокійні кола, потім раптово знижувались і одразу ж злітали вгору, тріпотячи крилами.
читать дальшеВідьмак ще трохи постежив за птахами, оцінив відстань і приблизний час, потрібний на її подолання, з поправкою на рельєф терену, щільність лісу, на глибину й напрямок яру, який він підозрював доведеться перетнути. Нарешті відкинув плаща, на два вічка вкоротив ремінь, що навскоси перетинав груди. Яблуко й руків’я меча, перекинутого за спину, виглянули з-над правого боку.
– Докинемо трохи шляху, Рибко, – сказав. – З’їдемо із тракту. Щось мені здається, ці пташиська кружляють там не без причини.
Кобила, ясна річ, не відповіла, але рушила з місця, слухаючись голосу, до котрого звикла.
– Хто знає, може, то мертвий лось, – сказав Геральт. – Але може й не лось. Хто знає?
Яр був саме там, де він і очікував – у якийсь момент відьмак з гори побачив корони дерев, що щільно розрослися в розпадині. Однак схили ущелини були похилими, а дно сухим, без тернища й гнилих пнів. Яр він подолав легко. На тім боці був березовий гайок, за ним – велика галявина, вересові зарості й вітролом, що витягав угору щупальця переплетеного гілляччя й коріння.
Птахи, сполохані появою вершника, звилися вище, закричали різко, дико, хрипко.
Геральт одразу побачив перше тіло – білизна баранячого кожушка і матова блакить сукні вирізнялися на тлі пожовклих купин осоки. Другого трупа не бачив, але знав, де той лежить – місцезнаходження решток видавали троє вовків, котрі дивились на вершника спокійно, присівши на задні лапи. Кобила відьмака пирхнула. Вовки як по команді, безшумно, не поспішаючи потрюхикали в ліс, час від часу обертаючи на прибульця свої трикутні голови. Геральт зіскочив з коня.
Жінка в кожушку і блакитній сукні не мала обличчя, горла й більшої частини лівого стегна. Відьмак проминув її не схиляючись.
Чоловік лежав долілиць. Геральт не перевертав тіло, бачачи, що вовки й птахи і тут дарма часу не гаяли. Втім, не було й потреби оглядати рештки докладніше – плечі й спину вовняної куртки покривав чорний розложистий візерунок запеклої крові. Було очевидно, що загинув чоловік від удару в шию, а вовки понівечили тіло вже згодом.
На широкім паску, біля короткого меча в дерев’яних піхвах, чоловік носив шкіряного гаманця. Відьмак зірвав його, витряс один за одним на траву кресало, шматочок крейди, віск для печатки, пригорщу срібних монет, складаний ніж для гоління із кістяною колодочкою, кроляче вухо, три ключі на кільці, амулет з фалічним символом. Два листи, написані на полотні, намокли від дощу й роси, руни розпливлись, розмазалися.
Третій, писаний на пергаменті, також був попсутий вологою, але його ще можна було прочитати. Був то акредитив від банку краснолюдів у Мюрівелі на ім’я купця Рулле Аспера чи Аспена. Сума акредитиву була незначна.
Геральт нахилився і підняв праву руку чоловіка. Як він і сподівався, мідний перстень, який врізався в опухлий і посинілий палець, мав знак цеху зброярів – стилізований шолом із заборолом, два схрещених мечі й руна А, гравійована під ними.
Відьмак повернувся до трупа жінки. Коли він перекидав тіло, щось укололо його в палець. Була то троянда, прикріплена до сукні. Квітка зів’яла, але не втратила свого кольору – пелюстки були темно-сині, майже ультрамаринові. Геральт уперше в житті бачив таку троянду. Він перекинув тіло горілиць і здригнувся.
На відкинутій, здеформованій шиї жінки виразно було видно сліди зубів. Не вовчих.
Відьмак поволі відступив до коня. Не відводячи очей від краю лісу, скочив у сідло. Двічі об’їхав галявину, нахиляючись, уважно обстежуючи землю і пильно роздивляючись навкруги.
– Так, Рибко, – тихо промовив він, притримуючи коня. – Справа тут ясна, хоч і не до кінця. Зброяр і жінка їхали верхи зі сторони он того лісу. Немає ніякого сумніву, що їхали з Мюрівела додому, бо ніхто з собою довго не возить нереалізованих акредитивів. Чому їхали саме тут, а не трактом – не відомо. Але їхали через верес пліч-о-пліч. І одночасно, не знаю чому, обоє злізли чи впали з коней. Зброяр загинув одразу. Жінка бігла, потім упала і теж загинула, а те щось, що не залишило слідів, тягнуло її по землі, тримаючи зубами за шию. Сталося все це два чи три дні тому. Коні розбіглися, не будемо їх шукати.
Кобила, ясна річ, не відповіла, тільки пирхнула занепокоєно, реагуючи на знайомий тон голосу.
– Те щось, що забило обох, – провадив Геральт, придивляючись до краю лісу, – не було ні вовкулаком, ані лісовиком. Жоден з них не зоставив би стільки любителям падалі. Якби тут було болото, я б сказав, що це мара або анциболот. Але ж тут немає трясовин.
Схилившись, відьмак трохи відкинув попону, відкриваючи приторочений до в’юків меч із блискучим, оздобленим ефесом і чорним, карбованим руків’ям.
– Ось так, Рибко. Докинемо трохи шляху. Треба з’ясувати, чому зброяр і жінка їхали бором, а не трактом. Якщо будемо байдуже оминати такі випадки, не заробимо навіть на овес для тебе, чи не так, Рибко?
Кобила покірно рушила уперед через вітролом, обережно переступаючи через котловини.
– Хоч і був то не вовкулак, не будемо ризикувати, – провадив відьмак, виймаючи з торби біля сідла букетик аконіту і вішаючи його на вудила. Кобила пирхнула. Геральт трохи розшнурував жупан під шиєю, витягнув назовні медальйона з ощиреною вовчою пашею. Прикріплений до срібного ланцюжка, медальйон погойдувався в ритм ходи коня, як ртуть виблискуючи у промінні сонця.
І
Чорні цятки на яснім, помережанім пасмами імли небі, привернули увагу відьмака. Їх було багато. Птахи кружляли, виписуючи повільні, спокійні кола, потім раптово знижувались і одразу ж злітали вгору, тріпотячи крилами.
читать дальшеВідьмак ще трохи постежив за птахами, оцінив відстань і приблизний час, потрібний на її подолання, з поправкою на рельєф терену, щільність лісу, на глибину й напрямок яру, який він підозрював доведеться перетнути. Нарешті відкинув плаща, на два вічка вкоротив ремінь, що навскоси перетинав груди. Яблуко й руків’я меча, перекинутого за спину, виглянули з-над правого боку.
– Докинемо трохи шляху, Рибко, – сказав. – З’їдемо із тракту. Щось мені здається, ці пташиська кружляють там не без причини.
Кобила, ясна річ, не відповіла, але рушила з місця, слухаючись голосу, до котрого звикла.
– Хто знає, може, то мертвий лось, – сказав Геральт. – Але може й не лось. Хто знає?
Яр був саме там, де він і очікував – у якийсь момент відьмак з гори побачив корони дерев, що щільно розрослися в розпадині. Однак схили ущелини були похилими, а дно сухим, без тернища й гнилих пнів. Яр він подолав легко. На тім боці був березовий гайок, за ним – велика галявина, вересові зарості й вітролом, що витягав угору щупальця переплетеного гілляччя й коріння.
Птахи, сполохані появою вершника, звилися вище, закричали різко, дико, хрипко.
Геральт одразу побачив перше тіло – білизна баранячого кожушка і матова блакить сукні вирізнялися на тлі пожовклих купин осоки. Другого трупа не бачив, але знав, де той лежить – місцезнаходження решток видавали троє вовків, котрі дивились на вершника спокійно, присівши на задні лапи. Кобила відьмака пирхнула. Вовки як по команді, безшумно, не поспішаючи потрюхикали в ліс, час від часу обертаючи на прибульця свої трикутні голови. Геральт зіскочив з коня.
Жінка в кожушку і блакитній сукні не мала обличчя, горла й більшої частини лівого стегна. Відьмак проминув її не схиляючись.
Чоловік лежав долілиць. Геральт не перевертав тіло, бачачи, що вовки й птахи і тут дарма часу не гаяли. Втім, не було й потреби оглядати рештки докладніше – плечі й спину вовняної куртки покривав чорний розложистий візерунок запеклої крові. Було очевидно, що загинув чоловік від удару в шию, а вовки понівечили тіло вже згодом.
На широкім паску, біля короткого меча в дерев’яних піхвах, чоловік носив шкіряного гаманця. Відьмак зірвав його, витряс один за одним на траву кресало, шматочок крейди, віск для печатки, пригорщу срібних монет, складаний ніж для гоління із кістяною колодочкою, кроляче вухо, три ключі на кільці, амулет з фалічним символом. Два листи, написані на полотні, намокли від дощу й роси, руни розпливлись, розмазалися.
Третій, писаний на пергаменті, також був попсутий вологою, але його ще можна було прочитати. Був то акредитив від банку краснолюдів у Мюрівелі на ім’я купця Рулле Аспера чи Аспена. Сума акредитиву була незначна.
Геральт нахилився і підняв праву руку чоловіка. Як він і сподівався, мідний перстень, який врізався в опухлий і посинілий палець, мав знак цеху зброярів – стилізований шолом із заборолом, два схрещених мечі й руна А, гравійована під ними.
Відьмак повернувся до трупа жінки. Коли він перекидав тіло, щось укололо його в палець. Була то троянда, прикріплена до сукні. Квітка зів’яла, але не втратила свого кольору – пелюстки були темно-сині, майже ультрамаринові. Геральт уперше в житті бачив таку троянду. Він перекинув тіло горілиць і здригнувся.
На відкинутій, здеформованій шиї жінки виразно було видно сліди зубів. Не вовчих.
Відьмак поволі відступив до коня. Не відводячи очей від краю лісу, скочив у сідло. Двічі об’їхав галявину, нахиляючись, уважно обстежуючи землю і пильно роздивляючись навкруги.
– Так, Рибко, – тихо промовив він, притримуючи коня. – Справа тут ясна, хоч і не до кінця. Зброяр і жінка їхали верхи зі сторони он того лісу. Немає ніякого сумніву, що їхали з Мюрівела додому, бо ніхто з собою довго не возить нереалізованих акредитивів. Чому їхали саме тут, а не трактом – не відомо. Але їхали через верес пліч-о-пліч. І одночасно, не знаю чому, обоє злізли чи впали з коней. Зброяр загинув одразу. Жінка бігла, потім упала і теж загинула, а те щось, що не залишило слідів, тягнуло її по землі, тримаючи зубами за шию. Сталося все це два чи три дні тому. Коні розбіглися, не будемо їх шукати.
Кобила, ясна річ, не відповіла, тільки пирхнула занепокоєно, реагуючи на знайомий тон голосу.
– Те щось, що забило обох, – провадив Геральт, придивляючись до краю лісу, – не було ні вовкулаком, ані лісовиком. Жоден з них не зоставив би стільки любителям падалі. Якби тут було болото, я б сказав, що це мара або анциболот. Але ж тут немає трясовин.
Схилившись, відьмак трохи відкинув попону, відкриваючи приторочений до в’юків меч із блискучим, оздобленим ефесом і чорним, карбованим руків’ям.
– Ось так, Рибко. Докинемо трохи шляху. Треба з’ясувати, чому зброяр і жінка їхали бором, а не трактом. Якщо будемо байдуже оминати такі випадки, не заробимо навіть на овес для тебе, чи не так, Рибко?
Кобила покірно рушила уперед через вітролом, обережно переступаючи через котловини.
– Хоч і був то не вовкулак, не будемо ризикувати, – провадив відьмак, виймаючи з торби біля сідла букетик аконіту і вішаючи його на вудила. Кобила пирхнула. Геральт трохи розшнурував жупан під шиєю, витягнув назовні медальйона з ощиреною вовчою пашею. Прикріплений до срібного ланцюжка, медальйон погойдувався в ритм ходи коня, як ртуть виблискуючи у промінні сонця.
@темы: witcher, чтиво, перевод, wiedzmin, свое, відьмак, Польша