[Quissenonego]

шо ви думаєте, ночами не сплю

IV

Пізно увечері на другий день до кімнатки над караульними, в якій розмістили відьмака, привели мірошника. Привів його солдат у плащі з каптуром.
Розмова не дала нових результатів – мірошник був заляканий, тільки белькотів та заїкався. Більше розповіли відьмакові його рубці: упириця мала вражаючі щелепи і дійсно гострющі зуби, до того ж дуже довгі верхні ікла – чотири, по два з кожної сторони. Пазурі мала значно гостріші від котячих, хоч не такі загнуті. Тільки завдяки цьому вдалося мірошникові вирватись.
Скінчивши оглядини, Геральт кивнув мірошнику й солдату, відпускаючи їх. Солдат випхнув парубка за двері й скинув каптур. Був то Фольтест власною персоною.
– Сиди, не вставай, – мовив король. – Візит неофіційний. Задоволений розвідками? Чув, ти був на замчищі перед полуднем.
– Так, пане.
– Коли приступаєш до справи?
– До повні чотири дні. Після повні.
– Хочеш сам на неї до того подивитись?
– Не маю такої потреби, але сита... королівна... буде менш рухлива.
– Упириця, пане майстре, упириця. Не будемо бавитись у дипломатію. Королівною вона тільки стане. Про це, зрештою, і прийшов до тебе поговорити. Відповідай, неофіційно, коротко і ясно: буде чи не буде? Не прикривайся мені тільки ніяким кодексом.
Геральт потер чоло.
– Я підтверджую, ваша милосте, що чари можна розвіяти. І як не помиляюся, то дійсно провівши ніч у замчищі. Треті співи півня, якщо заскочать упирицю поза домовиною, знімуть прокляття. Так завжди чинять з упирями.
– Так легко?
– Це не легко. Треба цю ніч пережити – це раз. Можливі також відхилення від норми. Наприклад, потрібна не одна ніч, а три. Підряд. Також є випадки... ну... безнадійні.
– Так, – почав Фольтест. – Я чув подібне від когось. Убити потворю, бо це випадок безнадійний. Пане майстре, я певен, що з тобою вже розмовляли. Що? Зарубати людожерку без церемоній із самого початку, а королю сказати, що інакше не вдалося. Король не заплатить, ми заплатимо. Дуже вигідний спосіб. І дешевий. Бо король накаже відьмака зарізати чи повісити, а золото зостанеться в кишені.
– Король дійсно накаже зарізати відьмака? – скривився Геральт.
Фольтест довгу хвилину дивився в очі ривійця.
– Король не знає, – сказав зрештою. – Але відьмаку радше рахуватись із такою перспективою.
Тепер Геральт з хвилину помовчав.
– Я збираюся зробити, що в моїх силах, – відповів нарешті. – Та в разі неприємностей боронитиму своє життя. Ви, пане, теж маєте рахуватись з такою перспективою.
Фольтест піднявся.
– Ти мене не розумієш. Не про те мова. Ясне діло, що ти уб’єш її, як буде гаряче, подобається це мені чи ні. Бо інакше вона тебе уб’є, напевне і безповоротно. Не розголошую цього, та не покарав би нікого, хто убив би її боронячи себе. Але я не допущу, щоб її убили, не спробувавши врятувати. Були вже спроби підпалу старого палацу, стріляли у неї з луків, копали ями, ставили сильця й пастки доти, доки кількох не повісив. Але не про те мова. Пане майстре, слухай!
– Слухаю.
– Після тих трьох півнів не буде упириці, якщо я правильно зрозумів. А що буде?
– Якщо все піде добре, – чотирнадцятилітня дівчина.
– Червоноока? Із іклами як у крокодила?
– Нормальна чотирнадцятилітня. Хіба що...
– Ну?!
– Фізично.
– От тобі й на! А психічно? Щодня до сніданку відро крові? Стегенце дівоче?
– Ні. Психічно... Як то сказати... Думаю, що на рівні, ну, я знаю, трьох- чотирьохрічної дитини. Вимагатиме особливої турботи довгий час.
– Ну, це ясно. Пане майстре...
– Слухаю.
– Чи може це до неї повернутись? Згодом?
Відьмак мовчав.
– Ага, – мовив король. – Може. І що тоді?
– Якщо після довгої, кількаденної непритомності помре, треба спалити тіло. І то швидко.
Фольтест спохмурнів.
– Однак не дума, – додав Геральт, – щоб до такого дійшло. Для впевненості дам вам, пане, кілька вказівок, як зменшити небезпеку.
– Саме тепер? Не завчасно, пане майстре? А якщо...
– Саме тепер, – перервав ривієць. – Різне трапляється, володарю. Може статись, що вранці знайдете у склепі розчакловану королівну і мій труп.
– Навіть так? Не зважаючи на мій дозвіл боронити себе? Яке, як мені здається, й не надто тобі потрібне?
– То серйозна справа, володарю. Ризик великий. Тому слухайте: королівна постійно має носити на шиї сапфір, найкраще інклюз, на срібнім ланцюжку. Постійно. І вдень і вночі.
– Що таке інклюз?
– Сапфір з бульбашкою повітря усередині каменя. Крім того, у кімнаті, в якій вона спатиме, слід час від часу палити гілочки ялівцю, дроку й ліщини.
Фольтест замислився.
– Дякую тобі, за поради, майстре. Звернуся до них, якщо... А тепер послухай мене уважно. Якщо переконаєшся, що випадок безнадійний, заб’єш її. Якщо знімеш прокляття, а дівчина не буде... нормальна... якщо будеш мати хоч крихту сумніву, чи повністю все вдалося, все рівно її заб’єш. Не бійся, з мого боку тобі нічого не загрожує. На людях кричатиму на тебе, викину з палацу і з міста, але більш нічого. Нагороди, ясна річ, не дам. Може чого вторгуєш, сам знаєш у кого.
Хвилину вони помовчали.
– Геральте, – Фольтест уперше звернувся до відьмака на ім’я.
– Слухаю.
– Скільки правди у поголосі, що дитя було таке, а не інакше, через те, що Адда була моєю сестрою?
– Небагато. Чари треба накласти, жодне прокляття саме собою не накладається. Але думаю, що ваш зв’язок із сестрою послужив причиною наслання чар, і такого наслідку.
– Я так і думав. Так говорили дехто з Відаючих, хоча не всі. Геральте, звідки беруться такі речі? Чари, магія?
– Не знаю, володарю. Відаючі займаються вивченням причин таких явищ. Нам, відьмакам, вистачає знання, що зусиллям волі можна такі явища збудити. І знання, як їх подолати.
– Убити?
– Найчастіше. За це нам, зрештою, найчастіше платять. Мало хто жадає знімати прокляття, володарю. Зазвичай люди хочуть попросту вберегтися від загрози. Якщо на совісті потвори є трупи, додається ще мотив помсти.
Король встав, зробив кілька кроків по кімнаті, зупинився перед мечем відьмака, що висів на стіні.
– Ось цим? – спитав, не дивлячись на Геральта.
– Ні. Цей – для людей.
– Чув, чув. Знаєш, що, Геральте? Піду з тобою до склепу.
– Виключено.
Фольтест обернувся, очі йому заблищали.
– Чи знаєш ти, відьмаче, що я її не бачив? Ані пісня народження, ані... потім. Боявся. Тепер можу вже більш ніколи не побачити, правда? Маю право хоча б бачити, як ти її убиватимеш.
– Повторюю, це виключено. Це вірна смерть. Рівно як і для мене. Якщо послаблю увагу, волю... Ні, володарю.
Фольтест відвернувся, рушив до дверей. Геральтові на хвилю здалося, що той вийде без слова, без прощального жесту, але король затримався й подивився на нього.
– Ти викликаєш довіру, – сказав він. – попри те, що знаю що ти за чорт. Розповідали мені, що відбулося у корчмі. Я певен, що забив тих гультіпак виключно для розголосу, щоби справити враження на людей, на мене. Мені очевидне те, що ти міг би їх подужати без убивства. Боюся, що так ніколи й не дізнаюся, чи ти йдеш рятувати мою дочку, чи теж убити. Але я погоджуюсь на це. Мушу погодитись. Знаєш, чому?
Геральт не відповів.
– Бо думаю, – повив король, – думаю, що вона страждає. Правда?
Відьмак проникливо подивився на короля. Він не кивнув, не хитнув головою, не зробив ані найменшого жесту, та Фольтест знав. Знав відповідь.

@темы: witcher, чтиво, wiedzmin, відьмак, Польша