He, who does not fear his sword is not worthy to hold it.
ІІІ
Фольтест був худорлявий, мав гарне, аж занадто гарне, обличчя. Йому ще не було й сорока, як відзначив собі відьмак. Сидів у вирізьбленому кріслі з чорного дерева, витягнувши ноги у бік вогнища, коло якого грілися двійко собак. Поряд на скрині сидів немолодий кремезний чоловік з бородою. За королем стояв другий, пишно вдягнений, із задумливим виразом обличчя. Вельможа.
читать дальше– Відьмак з Ривії, – промовив король по хвилині тиші, що наступила після вступної промови Велерада.
– Так, пане, – Геральт схилив голову.
– Від чого так тобі волосся посивіло? Від чарів? Бачу, що ти не старий. Ну, добре, добре. Це жарт, не кажи нічого. Досвід, смію припустити, якийсь маєш?
– Так, пане.
– Я б охоче послухав.
Геральт вклонився ще нижче.
– Ви ж знаєте, пане, що кодекс наш боронить розказувати про те, що ми робимо.
– Вигідний кодекс, пане відьмаче, дуже зручний. Та так, без подробиць, з лісовиками мав справи?
– Так.
– З вампірами, щезниками?
– Так.
Фольтест завагався.
– З упирями?
Геральт підніс голову і глянув королю в очі.
– Теж.
Фольтест відвів погляд.
– Велераде!
– Слухаю, милостивий пане.
– Ти все йому розповів?
– Так, милостивий пане. Він стверджує, що королівну можна розчаклувати.
– Це я і так знаю. І в який же спосіб, пане відьмаче? А, точно, забувся. Кодекс. Добре. Тільки маленьке зауваження. Було тут у мене вже кілька відьмаків. Велераде, розказував ти йому? Добре... Відтак знаю, що ваш фах – то радше убивство, а не зняття проклять. Так діло не піде. Якщо моїй дочці хоч волос з голови впаде, то ти накладеш своєю. По всьому. Остріте, та й ви, пане Селегін, залиштесь, надайте йому стільки інформації, скільки захоче. Відьмаки всякчас допитливі. Нагодуйте і нехай мешкає у палаці, а не по корчмах тиняється.
Король встав, свиснув до псів і рушив до дверей, розкидаючи солому, що вкривала підлогу кімнати. Коло дверей обернувся.
– Вдасться тобі, відьмаче, нагорода твоя. Може ще чогось додам, як добре все залагодиш. Ясна річ, у балачках щодо одруження з королівною нема ні слова правди. Чи ти думаєш, що віддам дочку за якогось приблуду?
– Ні, пане. Не думаю.
– Добре. Це доводить, що ти не дурень.
Фольтест вийшов, замкнувши по собі двері. Велерад і вельможа, що до того стояли, одразу ж розсілися за столом. Бургомістр допив напівповний кубок короля, зазирнув до дзбанка, вилаявся. Остріт, який зайняв Фольтестове крісло, дивився на відьмака з-під лоба, погладжуючи долонями вирізьблені поруччя. Бородань Селегін кивнув Геральтові:
– Сідайте, пане відьмаче, сідайте. Зараз вечерю подадуть. Про що хотіли б побалакати? Бургомістр Велерад вам певне все вже розповів. Я його знаю і знаю, що розповів він радше забагато, аніж замало.
– Тільки кілька питань.
– Задавайте.
– Казав бургомістр, що після появи упириці король зізвав багато Відаючих.
– Так, було таке. Але не кажіть „упириця”, кажіть „королівна”. Краще уникати такої помилки при королі... і пов’язаних з цим прикрощів.
– Серед Відаючих був хтось видатний? Знаний?
– Були такі й тоді й пізніше. Не пам’ятаю імен... А ви, пане Остріте?
– Не пам’ятаю, – мовив вельможа. – Але знаю, що декотрі користались славою й повагою. Багато про це говорилось.
– І вони погоджувались на тому, що закляття можна зняти?
– Вони були далекі від згоди, – посміхнувся Селегін. – У будь-якій дрібниці. Але була й така думка. Це мало бути легко, навіть не вимагались магічні здібності, і, як я зрозумів, досить було б, якби хтось пересидів ніч, від заходу сонця до третіх півнів, у підземеллі біля саркофагу.
– Куди вже легше! – пирхнув Велерад.
– Я хотів би почути опис... королівни.
Велерад зірвався з крісла.
– Королівна виглядає як упириця! – крикнув він. – Як найупиристіша упириця, про яку я тільки чув! Її високість, королівська донечка, анахтемське немовля, має чотири лікті росту, нагадує бочку пива, має пащеку від вуха до вуха, повну зубів як стилети, червоні очиська і руді патли! Лаписька у неї з пазурами, як у дикої кішки, звисають до самої землі! Дивина, що ми ще не почали розсилати її портретів по сусідніх дворах! Королівні, най їй грець, уже чотирнадцять літ, як раз час помислити як би віддати її за якогось королевича!
– Вгамуйся, бургомістре, – поморщився Остріт, зиркаючи в сторону дверей. Селегін злегка посміхнувся.
– Опис, хоч і такий мальовничий, однак досить ґрунтовний, це і потрібно було панові відьмаку, еге ж? Велерад забув додати, що королівна пересувається з неймовірною швидкістю і набагато сильніша, аніж можна судити з її розмірів і будови. А що має чотирнадцять років – це факт. Якщо це важливо.
– Важливо, – відказав відьмак. – Напади на людей бувають тільки під час повні?
– Так, – відповів Селегін. – Якщо нападає поза старим палацом. У палаці, незалежно від фази місяця, люди гинули завжди. Але виходить тільки під час повні, і то не кожної.
– Чи був хоча б один випадок нападу посеред дня?
– Ні. Посеред дня, ні.
– Вона завжди пожирає жертви?
Велерад соковито сплюнув на підлогу.
– Нехай тобі, Геральте, зараз вечеря буде. Тьху! Пожирає, надкушує, зоставляє, по-різному, залежить від настрою, напевно. Кому тільки голову відгризла, кому тельбухи повипускала, а кого обгризла начисто, до кісток, як говорять. Суча дочка!
– Уважай, Велераде, – цитьнув на нього Остріт. – Про упирицю говори, що хочеш, та Адди при мені не ображай, як при королі не наважуєшся!
– Чи вдалося комусь пережити її напад? – запитав відьмак, не звертаючи особливої уваги на спалах вельможі.
Селегін і Остріт переглянулись.
– Так, – відповів бородань. – На самому початку, шість років тому, кинулася на двох солдатів, що стояли на варті при склепі. Одному вдалося втекти.
– І згодом, – втрутився Велерад, – мірошник на якого напала під містом. Пам’ятаєте?
Фольтест був худорлявий, мав гарне, аж занадто гарне, обличчя. Йому ще не було й сорока, як відзначив собі відьмак. Сидів у вирізьбленому кріслі з чорного дерева, витягнувши ноги у бік вогнища, коло якого грілися двійко собак. Поряд на скрині сидів немолодий кремезний чоловік з бородою. За королем стояв другий, пишно вдягнений, із задумливим виразом обличчя. Вельможа.
читать дальше– Відьмак з Ривії, – промовив король по хвилині тиші, що наступила після вступної промови Велерада.
– Так, пане, – Геральт схилив голову.
– Від чого так тобі волосся посивіло? Від чарів? Бачу, що ти не старий. Ну, добре, добре. Це жарт, не кажи нічого. Досвід, смію припустити, якийсь маєш?
– Так, пане.
– Я б охоче послухав.
Геральт вклонився ще нижче.
– Ви ж знаєте, пане, що кодекс наш боронить розказувати про те, що ми робимо.
– Вигідний кодекс, пане відьмаче, дуже зручний. Та так, без подробиць, з лісовиками мав справи?
– Так.
– З вампірами, щезниками?
– Так.
Фольтест завагався.
– З упирями?
Геральт підніс голову і глянув королю в очі.
– Теж.
Фольтест відвів погляд.
– Велераде!
– Слухаю, милостивий пане.
– Ти все йому розповів?
– Так, милостивий пане. Він стверджує, що королівну можна розчаклувати.
– Це я і так знаю. І в який же спосіб, пане відьмаче? А, точно, забувся. Кодекс. Добре. Тільки маленьке зауваження. Було тут у мене вже кілька відьмаків. Велераде, розказував ти йому? Добре... Відтак знаю, що ваш фах – то радше убивство, а не зняття проклять. Так діло не піде. Якщо моїй дочці хоч волос з голови впаде, то ти накладеш своєю. По всьому. Остріте, та й ви, пане Селегін, залиштесь, надайте йому стільки інформації, скільки захоче. Відьмаки всякчас допитливі. Нагодуйте і нехай мешкає у палаці, а не по корчмах тиняється.
Король встав, свиснув до псів і рушив до дверей, розкидаючи солому, що вкривала підлогу кімнати. Коло дверей обернувся.
– Вдасться тобі, відьмаче, нагорода твоя. Може ще чогось додам, як добре все залагодиш. Ясна річ, у балачках щодо одруження з королівною нема ні слова правди. Чи ти думаєш, що віддам дочку за якогось приблуду?
– Ні, пане. Не думаю.
– Добре. Це доводить, що ти не дурень.
Фольтест вийшов, замкнувши по собі двері. Велерад і вельможа, що до того стояли, одразу ж розсілися за столом. Бургомістр допив напівповний кубок короля, зазирнув до дзбанка, вилаявся. Остріт, який зайняв Фольтестове крісло, дивився на відьмака з-під лоба, погладжуючи долонями вирізьблені поруччя. Бородань Селегін кивнув Геральтові:
– Сідайте, пане відьмаче, сідайте. Зараз вечерю подадуть. Про що хотіли б побалакати? Бургомістр Велерад вам певне все вже розповів. Я його знаю і знаю, що розповів він радше забагато, аніж замало.
– Тільки кілька питань.
– Задавайте.
– Казав бургомістр, що після появи упириці король зізвав багато Відаючих.
– Так, було таке. Але не кажіть „упириця”, кажіть „королівна”. Краще уникати такої помилки при королі... і пов’язаних з цим прикрощів.
– Серед Відаючих був хтось видатний? Знаний?
– Були такі й тоді й пізніше. Не пам’ятаю імен... А ви, пане Остріте?
– Не пам’ятаю, – мовив вельможа. – Але знаю, що декотрі користались славою й повагою. Багато про це говорилось.
– І вони погоджувались на тому, що закляття можна зняти?
– Вони були далекі від згоди, – посміхнувся Селегін. – У будь-якій дрібниці. Але була й така думка. Це мало бути легко, навіть не вимагались магічні здібності, і, як я зрозумів, досить було б, якби хтось пересидів ніч, від заходу сонця до третіх півнів, у підземеллі біля саркофагу.
– Куди вже легше! – пирхнув Велерад.
– Я хотів би почути опис... королівни.
Велерад зірвався з крісла.
– Королівна виглядає як упириця! – крикнув він. – Як найупиристіша упириця, про яку я тільки чув! Її високість, королівська донечка, анахтемське немовля, має чотири лікті росту, нагадує бочку пива, має пащеку від вуха до вуха, повну зубів як стилети, червоні очиська і руді патли! Лаписька у неї з пазурами, як у дикої кішки, звисають до самої землі! Дивина, що ми ще не почали розсилати її портретів по сусідніх дворах! Королівні, най їй грець, уже чотирнадцять літ, як раз час помислити як би віддати її за якогось королевича!
– Вгамуйся, бургомістре, – поморщився Остріт, зиркаючи в сторону дверей. Селегін злегка посміхнувся.
– Опис, хоч і такий мальовничий, однак досить ґрунтовний, це і потрібно було панові відьмаку, еге ж? Велерад забув додати, що королівна пересувається з неймовірною швидкістю і набагато сильніша, аніж можна судити з її розмірів і будови. А що має чотирнадцять років – це факт. Якщо це важливо.
– Важливо, – відказав відьмак. – Напади на людей бувають тільки під час повні?
– Так, – відповів Селегін. – Якщо нападає поза старим палацом. У палаці, незалежно від фази місяця, люди гинули завжди. Але виходить тільки під час повні, і то не кожної.
– Чи був хоча б один випадок нападу посеред дня?
– Ні. Посеред дня, ні.
– Вона завжди пожирає жертви?
Велерад соковито сплюнув на підлогу.
– Нехай тобі, Геральте, зараз вечеря буде. Тьху! Пожирає, надкушує, зоставляє, по-різному, залежить від настрою, напевно. Кому тільки голову відгризла, кому тельбухи повипускала, а кого обгризла начисто, до кісток, як говорять. Суча дочка!
– Уважай, Велераде, – цитьнув на нього Остріт. – Про упирицю говори, що хочеш, та Адди при мені не ображай, як при королі не наважуєшся!
– Чи вдалося комусь пережити її напад? – запитав відьмак, не звертаючи особливої уваги на спалах вельможі.
Селегін і Остріт переглянулись.
– Так, – відповів бородань. – На самому початку, шість років тому, кинулася на двох солдатів, що стояли на варті при склепі. Одному вдалося втекти.
– І згодом, – втрутився Велерад, – мірошник на якого напала під містом. Пам’ятаєте?