[Olino]

Коротко о вчерашнем.
Меня до сих пор не попускает гордость за родной город.

картинка

українською

Кіровоград 20.02.2014
Кіровоград принципово місто інертне. Завжди, мені здавалось, було таким.
Моя хата скраю. Аби обійшло нас! Хай там роблять, шо хочуть, аби мене не чіпали.
Особливо це здавалось мені вчора під час всезагального ажіотажу з банкоматами, двоквартальними чергами на автозаправках, опівнічними чергами у супермаркетах за гречкою/цукром/сірниками/сіллю і тим, що пересічний кіровоградець вважає першим необхідним. Знані панікери. Людей повідпускали на годину раніше з роботи, і люди в паніці бігли додому, оминаючи центральні вулиці, від бабок на базарі почувши про «в центрє шота праісходіт!»
Йдучи по центру о 16.00, ще ніколи не бачила стільки людей, окрім як на свята. І обличчя у всіх такі… насторожені, якщо не налякані. Повітря було таке загусле, що його можна було різать.
Але.
Раз у раз в натовпі мерехтіли жовто-сині стрічки, чулося з телефонних розмов «Та іду я, іду, квартал залишився», і люди йшли у правильному напрямку.
Потім в магазині для рукоділля мені відпустили 20 метрів чорної стрічки безкоштовно: «Це на Майдан? Не треба грошей, беріть так».
Потім мене питали, де можна придбати жовті й сині стрічки, бо в найближчому магазині закінчились.
Потім чула, як якісь люди пропонували один одному забігти на каву, бо «ще двадцять хвилин залишилось».
Потім була площа. Майдан.
Я побачила найкрасивіші обличчя, прикрашені стійкістю й суворістю. Знайомі і незнайомі. Проходилась і віталась з людьми, яких знаю вже давно і яких навіть імені не знаю, та раз у раз бачу тут під Кіровим, – від голосистих бабульок до студентів-відмінників і не дуже, від викладачів внз і шкіл до серйозних бізнесменів, від стомлених робітників заводів до насторожених офісних працівниць у спідничках…
Можна говорити й говорити натхненно, довго. Та треба знати такі речі: як один ми стояли в хвилину мовчання, разом тисячоголосно ми йшли вулицями, разом скандували, разом співали гімн україни для армії й для усього міста, разом молились. Люди, які, нажаль, не могли бути присутніми, люди з інших міст, які дзвонили мені дізнатись, що в нас відбувається, почувши заклик «Слава Україні!», на вухо горлали мені «Героям слава!»
Обертаючись назад і дивлячись уперед, я не бачила кінця-краю нашої колони. По дорозі одні жителі виглядали у вікна й махали нам руками, інші стидливо вимикали світло й ховались, люди з вулиці вливались до колони чи супроводжували нас з тротуарів.
Коли ми підійшли назад до площі (а йшла я усередині колони), вона була вже майже заповнена, а за нами йшло ще стільки ж людей…
Кіровоград прокинувся, встав, струсив із себе інертність. Тепер мені не здається. Дякую вам.

на русском

Кировоград 20.02.2014
Кировоград принципиально город инертный. Всегда, мне казалось, был таким.
Моя хата с краю. Чтобы нас только обошло! Пусть там делают, шо хотят, чтоб только меня не трогали.
Особенно это казалось мне вчера во время всеобщего ажиотажа с банкоматами, двухквартальными очередями на автозаправках, полуночными очередями в супермаркетах за гречкой/сахаром/спичками/солью и тем, что рядовой кировоградец считает первым необходимым. Известные паникеры. Людей отпустили на час раньше с работы, и люди в панике бежали домой, минуя центральные улицы, от бабок на базаре услышав «в центре шота праисходит»
Идя по центру в 16.00, еще никогда не видела столько людей, кроме как на праздники. И лица у всех такие... настороженные, если не напуганные. Воздух был такой густой, что его в пору было резать.
Но.
То и дело в толпе мелькали желто-синие ленты, слышалось из телефонных разговоров «Да иду я, иду, квартал остался», и люди шли в правильном направлении.
Затем в магазине для рукоделия мне отпустили 20 метров черной ленты бесплатно: «Это на Майдан? Не надо денег, берите так».
Потом меня спрашивали, где можно купить желтые и синие ленты, потому что в ближайшем магазине закончились.
Затем слышала, как какие-то люди предлагали друг другу забежать на кофе, потому что «еще двадцать минут осталось».
Потом была площадь. Майдан.
Я увидела красивые лица, украшенные стойкостью и строгостью. Знакомые и незнакомые. Проходилась и приветствовалось с людьми, которых знаю уже давно и которых даже имени не знаю, но то и дело вижу здесь под Кировым, – от голосистых бабулек до студентов-отличников (и не очень), от преподавателей вузов и школ до серьезных бизнесменов, от уставших рабочих заводов до настороженных офисных работниц в юбочках...
Можно говорить и говорить вдохновенно, долго. Но нужно знать следующие вещи: как один мы стояли в минуту молчания, вместе тисячоголосно мы шли по улицам, вместе скандировали, вместе пели гимн Украины для армии и для всего города, вместе молились. Люди, которые, к сожалению, не могли присутствовать, люди из других городов, которые звонили мне узнать, что у нас происходит, услышав призыв «Слава Украине!», на ухо орали мне «Героям слава!»
Оборачиваясь назад и глядя вперед, я не видела конца-края нашей колонны. По дороге одни жители выглядывали в окна и махали нам руками, другие стыдливо выключали свет и прятались, люди с улицы вливались в колонну или сопровождали нас по тротуарам.
Когда мы подошли обратно к площади (а шла я внутри колонны), она была уже почти заполнена, а за нами шло еще столько же людей...
Кировоград проснулся, встал, струсил с себя инертность. Теперь мне не кажется. Спасибо вам.

по ссылке фото вечернего позднего собрания
akulamedia.com/kirovograd-evromaidan-visunuv-vi...