[Olino]

Голос розсуду 2
І

– Геральте.
Вирваний зі сну, він різко підвів голову. Сонце було вже високо, наполегливо пробиваючись крізь просвіти віконниць засліплюючими золотими плямами, нишпорячи по кімнаті щупальцями світла. Відьмак заслонив очі долонею, непотрібним, інстинктивним жестом, котрого ніколи не міг позбутись, – бо вистачило б тільки звузити зірниці у вертикальні щілини.
– Пізно вже, – сказала Неннеке, відкриваючи віконниці. – Заспалися. Іола, зникни. Худенько.
Дівчина вмить випросталась, схилилась із ліжка, підібрала накидку з підлоги. На плечі, у місці, де мить тому були її уста, Геральт відчував цівку стигнучої слини.
– Зачекай… – сказав нерішуче.
Вона подивилась на нього, швидко відвернула голову.
Змінилась. Не мала вже в собі нічого від русалки, нічого від сяючої ромашкової примари, котрою була на світанку. Очі в неї були сині, а не чорні. І була вона ластата – на носі, шиї, плечах. Веснянки ті були зграбні, пасували до її шкіри і рудого волосся. Але він не бачив їх тоді, на світанку, коли була вона його сновидінням. Із соромом і сумом відзначив, що те, що відчуває до неї – то є жалість – жалість, що не залишилась примарою. І що ніколи не пробачить собі тої жалості.
– Зачекай, – повтори він. – Іола… Я хотів…
– Не говори до неї, Геральте, –сказала Неннеке. – Вона не відповість. Щезни, Іоло. Поквапся, дитино.
Дівчини, закутана в накидку, подріботіла до дверей, ляпаючи по підлозі босими ногами, збентежена, розчервоніла, зніяковіла. Нічим вже не нагадувала…
Єнефер.
– Неннеке, – сказав відьмак, потягнувшись за сорочкою. – Сподіваюсь, ти не ображаєшся… Не покараєш її?
–Не мели дурниць, – пирснула жриця, підходячи до ложа. – Ти забув, де знаходишся? Це не пустель і не монастир. Це святиня Мелітелє. Наша богиня не забороняє жрицям… нічого. Майже.
– Заборонила мені говорити до неї…
– Не заборонила, тільки вказала на марність того. Іола мовчить.
– Що?
– Мовчить, бо дала таку обітницю. То такий вид зречення, завдяки котрому… Ой, що я буду тобі пояснювати – і так не зрозумієш, навіть не спробуєш зрозуміти. Знаю я твої погляди на релігію. Ні, ще не вдягайся. Хочу подивитись, як гоїться твоя шия.
Вона сіла з краю ліжка, вправно розмотала щільні лляні пов’язки навколо шиї відьмака. Той скривився від болю.
Одразу ж по приїзді в Елландер Неннеке зняла паскудні грубі шви з чоботарської дратви, котрою зашивали його у Визимі, відкрила рану й заново зашила. Наслідок був безсумнівний – до святині приїхав майже здоровий, хіба може трохи закостенілий. Тепер знову був хворий та зболілий, але не протестував. Приятелював зі жрицею багато років, знав, які незмірні її знання у лікуванні, і яка багата та різноманітна аптека у її розпорядженні. Лікування у святині Мелітелє могло бути для нього тільки на краще.
Неннеке промацала рану, промила її і почала лаятися. Все це він знав уже на пам’ять: вона заходилася до того одразу першого ж дня і не забувала побурчати кожен раз, як тільки бачила пам'ятку про пазурі королівни з Визими.
– Кошмар якийсь! Щоби отак дати себе розпанахати звичайнісінькій стризі! М'язи, сухожилля, ще трохи – й дійшло б до шийної артерії! О велика Мелітелє, Геральте, що з тобою коїться? Як сталось, що ти пустив її так близько? Що ти хотів з нею зробити? Трахнути?
Він не відповів, тільки злегка посміхнувся.
– Не усміхайся, як той дурник, – жриця встала, взяла з комоду торбу з пов’язками. Не зважаючи на повноту і невеликий зріст рухалась вона швидко і граційно. – В тому, що сталось, нема нічого потішного. Втрачаєш рефлекси, Геральте.
– Перебільшуєш.
– Загалом – не перебільшую, – Неннеке приклеїла до рани зелену пульпу, що виділяла гострий запах евкаліпта. – Не мав дати себе зранити, а дав, і то дуже серйозно. Просто катастрофічно. Навіть за твоїх небувалих регенераційних здібностей мине принаймні кілька місяців перед тим, як повністю відновиться рухливість шиї. Застерігаю тебе – до того не пробуй сил у сутичці з рухливим суперником.
– Дякую за засторогу. Порадь-но мені ще: з чого маю тим часом жити? Зібрати кілька панянок, купити воза і організувати переїзний бордель?
Неннеке знизала плечима, бинтуючи йому шию швидкими упевненими рухами пухких долонь.
– Маю тобі радити і життю навчати? Що я тобі мати, чи що? Все, закінчено. Можеш вдягатися. В трапезній чекає на тебе сніданок. Поквапся, бо за другим разом будеш сам собі куховарити. Я не збираюсь тримати дівчат у кухні до полудня.
– Де тебе потім шукати? У святилищі?
– Ні, – Неннеке підвелася. – Не у святилищі. Ми раді вітати тебе тут, відьмаче, та по святилищу мені тут не тиняйся. Іди прогуляйся. А знайти – то я сама тебе знайду.
– Добре.