[Olino]

VI

Остріт отямився швидко, поводив очима у повній темряві і зрозумів, що зв’язаний. Геральта, який стояв поряд, він не бачив, але утямив, де знаходиться, і завив протяжно й розпачливо.
– Мовчи, – сказав відьмак. – Бо прикличеш її передчасно.
– Ти, клятий убивце! Де ти?! Розв’яжи мене зараз же, лайдаче! Підеш на шибеницю за це, сучий сину!
– Мовчи.
Остріт тяжко дихав.
– Зоставиш мене їй на поживу? Зв’язаного? – запитав він уже тихше, майже пошепки додаючи брудну лайку.
– Ні, – промовив відьмак. – Відпущу тебе, але не зараз.
– Негіднику! – засичав Остріт. – Відволікти упирицю?
– Так.
Остріт замовк, лежав спокійно, припинивши борсання.
– Відьмаче.
– Так?
– Це правда, що я хотів повалити Фольтеста. І не я один. Та я один прагнув його смерті, хотів, щоб він сконав у муках, щоби зшаленів, щоб живцем згнив. Знаєш, чому?
Геральт мовчав.
– Я кохав Адду. Королівську сестру. Королівську коханку. Королівську дівку. Кохав її... Відьмаче, ти ще тут?
– Тут.
– Знаю, що ти думаєш, але цього не було. Не насилав я ніяких прокльонів, повір, – не знаюся на жодних чарах. Лише раз зі злості сказав... тільки раз. Відьмаче, слухаєш?
– Слухаю.
– Це його мати, стара королева. Це певне вона. Не могла дивитись, як він і Адда... Це не я. Я тільки раз, знаєш, спробував переконати її, а Адда... Відьмаче! Найшло щось на мене і сказав... Відьмаче, то я? Я?
– Вже не має значення.
– Відьмаче, північ близько?
– Близько.
– Пусти мене раніш. Дай більше часу.
– Ні.
Остріт не почув скреготу відсунутої могильної плити, та відьмак почув. Він нахилився і розтяв стилетом пута вельможі. Остріт не чекав на якісь слова, зірвався, незграбно накульгуючи задерев’янілими ногами, побіг. Його зір вже призвичаївся до темряви і він розрізняв дорогу з головної зали до виходу.
Лунко вискочила з підлоги плита, що закривала вхід до склепу. Геральт, завбачливо сховавшись за балюстрадою сходів, побачив кострубату постать упириці, що зграбно, швидко й непомильно кинулася вслід за тупотом черевиків Остріща. Упириця не зронила жодного звуку.
Потворний, моторошний, несамовитий вереск розітнув ніч, струсив старі мури й тягнувся, підвищуючись і опадаючи. Відьмак не міг достоту оцінити відстань – заважав загострений слух – та він знав, що упириця наздогнала Остріта швидко. Занадто швидко.
Він вийшов на середину зали і став при вході у склеп. Відкинув плащ. Знаизав плечима, улаштовуючи зручніше меч. Вдягнув рукавиці. Він мав ще трохи часу, знав, що упириця, хоч і сита з останньої повні, не лишить так швидко труп Остріта. Серце і нутрощі були для неї цінною поживою на довгий час летаргії.
Відьмак чекав. До світанку, за його підрахунками, залишалося ще близько трьох годин. Спів півня міг би його тільки спантеличити. Щоправда, скоріш за все в околиці не було жодних півнів.
Нарешті почув. Йшла поволі, човгаючи по підлозі. А потім і побачив.
Опис був точним: непропорційно велика голова, посаджена на коротку шию, оточена сплутаним ореолом рудуватого волосся. Очі її світились у пітьмі, як два карбункули. Упириця стала нерухомо, витріщившись на Геральта. Зненацька відкрила пащу, наче вихваляючись рядами білих гострих зубів, і лунко її захряснула зі звуком, що нагадував ляскіт залізної ляди скрині. І одразу стрибнула, з місця, без розбігу, націлюючи скривавлені пазурі на відьмака.
Геральт відскочив убік, крутнувся у блискавичнім піруеті, упириця майнула поряд, теж крутнулась, розтинаючи повітря пазурами. Не втративши рівноваги, знову атакувала, одразу ж, з напівоберту, клацнувши зубами прямо перед грудьми Геральта. Ривієць одскочив в іншу сторону, тричі змінив напрямок обертання в стрімкому піруеті, дезорієнтувавши упирицю. Відскакуючи, сильно, хоч і без замаху, вдарив її збоку по голові срібними шипами, насадженими з тильного боку рукавиці.
Упириця моторошно загарчала, затоплюючи замчище гучною луною, припала до землі, завмерла й почала голосити, глухо, грізно, хижо.
Відьмак зловтішно посміхнувся. Перша спроба, як він і сподівався, була вдала. Срібло було вбивчим для упириці, як і для більшості потвор, породжених чарами. Тепер з’явилася надія: упириця була подібна до інших, що могло гарантувати ймовірне розчаклування, у той час як срібний меч – крайній засіб – міг гарантувати йому життя.
Упириця не поспішала нападати удруге. Тепер вона повільно наближалась, вищиряючи ікла, бридко пускаючи слину. Геральт відступив, рухаючись півколом, обережно ставлячи ноги, то сповільнюючи, то прискорюючи свої рухи, чим спантеличував упирицю, не даючи зібратись для стрибка. На ходу відьмак розмотав довгий тонкий міцний ланцюг із тягарем на кінці. Ланцюг був срібний.
Саме в ту мить, коли упириця стрибнула, ланцюг засвистів у повітрі і, звиваючись, наче вуж, блискавично обплів плечі, шию і голову потвори. Упириця з пронизливим вереском звалилася на льоту. Вона борсалась на підлозі і дико гарчала, чи то від люті, чи від пекучого болю, що завдавав їй ненависний метал. Геральт був задоволений – вбити упирицю, якби він того хотів, не було б у ту хвилину великою проблемою. Але відьмак не дістав меча. Поки що нічого у поведінці почвари не свідчило, що це міг бути випадок невиліковний. Відьмак відступив на безпечну відстань і, не зводячи погляду з потвори, що звивалась на підлозі, глибоко дихав, зосереджуючись.
Ланцюг тріснув, срібні кільця сипнули, мов дощ, на всі боки, дзенькаючи по камінню. Засліплена люттю упириця з виттям атакувала. Геральт чекав спокійно, піднесеною правицею креслячи перед собою Знак Аард.
Упириця відлетіла на кілька кроків назад, наче вдарена молотом, але втрималась на ногах, випустила пазурі й вищирила ікла. Волосся на ній настовбурчилось і замаїло, наче від сильного вітру. Важко, з хрипінням, крок за кроком, вона поволі наближалась. Усе-таки наближалась.
Геральт занепокоївся. Він не очікував, що такий простий Знак повністю паралізує упирицю, але й не сподівався, що потвора подолає його так легко. Не міг утримувати Знак занадто довго – було це надміру виснажливо, а упириці залишалось до нього менше ніж десять кроків. Несподівано він зняв Знак і відскочив убік. Як і очікував, з несподіванки упириця полетіла вперед, втратила рівновагу, перечепилась, підсковзнулася на підлозі і покотилася сходами вниз у зяючий отвір склепу. Знизу долинуло її розлючене виття.
Щоб виграти час, Геральт скочив на сходи, що вели на галерею. Він не подолав навіть половини, як упириця видерлася зі склепу, сунучи, наче велетенський чорний павук. Відьмак дочекався, поки вона забіжить за ним на сходи, після чого, перескочивши балюстраду, стрибнув додолу. Упириця крутнулась на сходах, відштовхнулась і в неймовірному десятиметровому стрибку полетіла на нього. Піруети збивали її з пантелику дедалі менше – двічі гострі кігті лишили слід на кафтані ривійця. Але новий, небувалої сили удар срібними шипами на рукавиці відкинув упирицю, аж та захиталась. Геральт, відчуваючи у собі наростаючу лють, відхилився й потужним ударом ноги повалив упирицю на землю.
Вона загарчала голосно, як ніколи досі – аж тиньк посипався зі стелі.
Упириця зірвалася, тремтячи від нестримної злості й жаги крові. Геральт чекав. Уже видобувши меча, описував ним у повітрі кола, поволі ступав навкруг упириці, пильнуючи, щоб рухи меча не збігалися з ритмом і темпом кроків. Упириця не кидалась, наближалась поволі, стежачи очима за світлою смугою леза.
Геральт раптом застиг із піднятим мечем. Упириця, збентежена, теж завмерла. Відьмак описав вістрям нехапливе півколо, ступив крок до неї. Тоді ще один. А тоді скочив, розкрутивши млином меча над головою.
Упириця зіщулилась, відступила, Геральт знову був близько, лезо мерехтіло в його руках. Очі відьмака зайнялися зловісним блиском, крізь зціплені зуби виривався хриплий рик. Потвора знову відсахнулась під натиском сконцентрованої ненависті, люті й сили, які випромінював цей чоловік, які били в неї хвилями, вдиралася в мозок і нутро. До болю вражена цим незнайомим їй відчуттям, вона видала з себе тривожний тонкий зойк, крутнулася на місці і у паніці кинулась навтьоки темними лабіринтами палацових коридорів.
Геральт, тремтячи, став посеред зали. Один. Довго ж це тривало, подумав він, аби той танок на краю безодні, той шалений, макабричний балет сутички призвів до бажаного результату – дозволив йому досягти з’єднання з супротивником, проникнути до найглибших шарів сконцентрованої волі, що сповнювала упирицю. Лихої, хворобливої волі, з якої упириця й постала. Відьмак затремтів, згадавши мить, коли ввібрав у себе той згусток зла, аби скерувати його, немов дзеркалом, на потвору. Ніколи ще він не стикався з такою концентрацією ненависті і жаги вбивства, навіть серед василісків, що прославились цим найдужче.
Тим краще, думав він, простуючи до входу в склеп, що чорнів у підлозі, як велика калюжа. Тим краще, тим сильнішого удару зазнала сама упириця. Це дасть йому трохи більше часу на подальші приготування, поки почвара оклигається від шоку. Відьмак сумнівався, чи спромігся б він на ще одне подібне зусилля. Дія еліксирів слаба, а до світанку було ще далеко. Упириця не повинна потрапити до склепу до світання, інакше вся його дотеперішня праця піде намарне.
Він зійшов сходами вниз. Склеп виявився невеликим, уміщував лише три кам’яні саркофаги, на першому від входу плита була напіввідсунута. Геральт видобув з-за пазухи третю пляшечку, швидко випив увесь вміст, зайшов до домовини й ліг. Як і гадав, домовина була подвійна – для матері й доньки.
Він насунув плиту якраз тоді, як знову почув ричання упириці. Лежачи на спині опріч муміфікованих решток Адди, накреслив на внутрішній стороні плити Знак Орден. На грудях вложив меч і поставив малу клепсидру з фосфоричним піском, схрестив руки. Він не чув уже вереску упириці, що пронизував замчище. Перестав чути будь-що, позаяк хрещате й ластівчине зілля почали діяти.