Відьмак

[Olino]

V

Геральт востаннє визирнув у вікно замчища. Швидко западали сутінки, за озером невиразно миготіли вогні Визими. Довкола замчища була пустка – шмат нічиєї землі, яким місто за шість років відгородилося від небезпечного місця, не залишивши нічого, крім кількох руїн, трухлявих балок і решток щербатого гостроколу, який, очевидно, не вигідно було розбирати та переносити. Якнайдалі, геть на протилежний край міста, переніс свою резиденцію сам король – його новий присадкуватий палац чорнів удалині на тлі темно-синього неба.
Відьмак повернувся до запорошеного столу, при котрім в одній з пустих сплюндрованих кімнат без поспіху, незворушно, обережно готувався. Часу, як він знав, було вдосталь – упириця не покине склепу до півночі.
Перед ним на столі була невеличка, оббита залізом скринька. Він відкрив її: усередині, у викладених сухою травою відділах, одна при одній лежали пляшечки з темного скла. Відьмак вийняв три.
З підлоги він підняв довгий пакунок, грубо замотаний в овечі шкури і перев’язаний пасом. Розгорнувши його, видобув меча з оздобленою рукояттю у чорних блискучих піхвах, укритих рунічними знаками і символами. Оголене лезо спалахнуло дзеркальним блиском. Клинок був із чистого срібла.
Геральт прошепотів формулу, вихилив по черзі вміст двох пляшечок, після кожного ковтка кладучи ліву руку на руків’я меча. А потім, закутавшись щільно у свого чорного плаща, сів. Долі. У кімнаті не було жодного стільця, як урешті й у всьому палаці.
Він сидів нерухомо, із заплющеними очима. Його дихання, спочатку рівне, тепер прискорилося, стало хрипким і неспокійним. А потім припинилося зовсім. Зілля, за допомогою якого відьмак контролював роботу всіх органів тіла, складалось в основному з чемериці, дурману, глоду й молочаю. Інші його складники не мали назв у жодній людській мові. Для людини, яка не була, так як Геральт, призвичаєна до зілля з дитинства, це було б смертельною отрутою.
Відьмак різко повернув голову. Його слух, загострений понад усяку міру, легко вловив у тиші шелест кроків по зарослому кропивою дворі. То не могла бути упириця – було ще надто світло. Геральт закинув меча на плечі, сховав свій лантух у рештках зруйнованого коминка і тихо, мов кажан, збіг сходами.
На подвір’ї було ще достатньо ясно, щоб прибулець зміг побачити обличчя відьмака. Прибулець – а то був Остріт – гарячково сахнувся, гримаса подиву й огиди мимоволі викривила його уста. Відьмак криво усміхнувся – знав як виглядає: після зілля з беладони, аконіту й очанки обличчя стає кольору крейди, а зірниці розширюються на всю радужку. Але мікстура дозволяє бачити у найчорнішій пітьмі, а це Геральтові й було потрібно.
Остріт швидко опанував себе.
– Виглядаєш так, наче ти вже труп, чарівнику, – сказав він. – Напевно від страху. Не бійся. Я приніс тобі помилування.
Відьмак не відповів.
– Не чуєш, що тобі кажу, ривійський ворожбите? Ти порятований. І багатий, – Остріт зважив у руці величеньку торбину і кинув її під ноги Геральта. – Тисяча оренів. Бери це, сідай на коня й вимітайся!
Ривієць мовчав.
– Не витріщайся на мене! – підвищив голос Остріт. – І не марнуй мого часу. Я не збираюся стояти тут до півночі, чи не розумієш? Не хочу, щоб ти знімав прокляття. Ні, не думай, що здогадався – я не у змові з Велерадом і Селегіном. Я не хочу, щоб ти її вбивав. Маєш просто забратися звідси. Все має бути по-старому.
Відьмак не ворухнувся. Не хотів, щоб вельможа помітив, які прискорені були у ту хвилю його рухи та реакція. Швидко темніло, і це було зручно, бо навіть такий напівморок сутінок був занадто яскравий для його розширених зірниць.
– А чому це, пане, все має залишитись по-старому? – спитав він, намагаючись повільно вимовляти кожне слово.
– А це, – гордовито підняв голову Остріт, – не має тебе в дідька обходити.
– А якщо я вже знаю?
– Цікаво.
– Легше буде усунути Фольтеста з престолу, якщо упириця ще більше надокучатиме людям? Якщо королівське божевілля геть остогидне і вельможам, і простим людям, правда? Я їхав до вас через Риданню, через Новіград. Там багато говорилось про те, що дехто у Визимі вбачають короля Визимира за збавителя і істинного володаря. Але мене, пане Остріще, не обходить ані політика, ані тріумфи престолів, ані палацові перевороти. Я тут для того, щоб виконати роботу. Чи ви ніколи не чули про почуття обов’язку і звичайну порядність? А про професійну етику?
– Зважай, до кого говориш, волоцюго! – люто скрикнув Остріт, кладучи долоню на руків’я меча. – З мене годі, я не звик з будь-ким торгуватися! Подивіться на нього – етика, кодекси, моральність! І хто це каже? Убивця, котрий як тільки над’їхав, замордував людей? Котрий гнувся перед Фольтестом в поклонах, а за плечима в нього торгувався з Велерадом як найманий головоріз? І ти смієш задирати кирпу, нікчемо?! Вдавати з себе Відаючого? Мага? Чарівника? Ти, паршивий відьмаче! Геть звідси, поки я тобі писок не розкраяв!
Відьмак навіть не ворухнувся, стояв спокійно.
– Краще вам звідси піти, пане Остріще, – сказав він. – Темніє.
Остріт відступив на крок й блискавично дістав меча.
– Сам того хотів, чарівнику. Уб’ю тебе, і не допоможуть ті твої штуковини – маю при собі черепашачий камінь!
Геральт усміхнувся. Чутки про силу черепашачого каменя були настільки ж поширені, наскільки облудні. Але відьмак і не думав витрачати сили на закляття, а тим паче наражати срібний клинок на зіткнення з Острітовою залізякою. Він ковзнув під занесене лезо і срібними шпичаками манжету вдарив вельможу у скроню.