[Olino]

Я думав очі мені повилізуть.
тримайте третю трололо. Тут багато балакають і п"ють пиво.
Тут ше незручно читать, бо нема нормальних абзаців. Може де інде викладувать?

ІІ

Бургомістр Визими Велерад почесав підборіддя і задумався. Він не був ані забобонним, ані легкодухим, та йому не надто хотілось залишатись сам на сам із сивочолим. Та зрештою вирішив.
– Вийдіть, – наказав сторожі. – А ти сідай. Ні, не тут. Там далі, якщо твоя ласка.
Незнайомець сів. Він не мав уже ні меча, ні чорного плаща.
– Слухаю, – мовив Велерад, бавлячись тяжкою булавою, що лежала на столі. – Я – Велерад – бургомістр Визими. Що ти хочеш мені повідати, пане розбійнику, перед тим як відправитись до буцегарні? Троє убитих, спроба наслання прокльону – незле, їй-право, незле. За такі речі у нас у Визимі саджають на палю. Але я людина справедлива, спочатку вислухаю тебе. Кажи.
Ривієць розстібнув дублет, вийняв з-під нього сувій білої козячої шкури.
– На роздоріжжях і по корчмах прибите, – сказав він тихо. – Чи правда те, що написано?
– А, – пробурмотів Велерад, дивлячись на витравлені на шкурі руни. – Он воно що. Як я одразу не здогадався. Так, правда, найправдивіша. Підписано ж: Фольтест, король, владар Темерії, Понтару і Магакаму. Значить правда. Але грамота грамотою, а право – правом. Я тут у Визимі пильную право і порядок! Вбивати людей не дозволю! Зрозумів?
Ривієць кивнув на знак згоди. Велерад гнівно засопів.
– Знак відьмацький маєш?
Незнайомець знову сягнув у виріз кафтана, витягнув округлий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні була зображена морда вовка з вишкіреними іклами.
– Ім’я якесь маєш? Можеш будь-як назватися, мені все одно, аби було як до тебе звертатись.
– Геральт.
– Най буде Геральт. Судячи з вимови, з Ривії?
– З Ривії.
– Так. Знаєш, що, Геральт? Про оце, – Велерад ляснув долонею по грамоті, – собі забудь. То поважна справа. Багато вже пробували. Це, брате, не те саме що пару гультяїв прикінчити.
– Знаю. Це моє ремесло, бургомістре. Написано: три тисячі оренів нагороди.
– Три тисячі, – Велерад піджав губи. – І королівна за дружину, як кажуть люди, хоч того милостивий Фольтест не дописував.
– Мене не цікавить королівна, – спокійно сказав Геральт. Він сидів нерухомо, тримаючи руки на колінах. – Написано: три тисячі.
– Що за часи… – зітхнув бургомістр. – Що за паршиві часи! Ще двадцять літ тому, хто міг би, навіть на п’яну голову, подумати, що будуть такі професії? Відьмаки! Мандрівні убивці василісків! Бродячі приборкувачі драконів і потопельників! Геральте, за твого фаху пиво пити можна?
– Аякже!
Велерад плеснув у долоні.
– Пива! – крикнув він. – А ти, Геральте, сідай ближче. Що мені…
Пиво було холодне й пінисте.
– Паршиві часи настали, – вів далі Велерад, потягуючи з кухля. – Намножилося всякого поганства. У Магакамі, в горах, аж роїться від боболаків. По лісах раніш тільки вовки вили, а тепер акурат – фантоми, боровики якісь, куди не плюнь – перевертень чи інша яка зараза. По селам мавки та русалки крадуть дітей – тих лічимо сотнями. Хвороби, про які ніхто раніш не чув, – аж волосся дибки стає. І ще оце до купи! – він штовхнув сувій шкури по стільниці. – Не дивно, Геральте, що такий попит на ваші послуги.
– Ця королівська грамота, бургомістре, – підніс голову Геральт. – Знаєте подробиці?
Велерад відкинувся на стільці, склавши руки на череві.
– Подробиці, кажеш? А знаю. Не те щоб з перших вуст, але з джерел надійних.
– Це мене і цікавить.
– Упертий ти. Як хочеш. Слухай, – Велерад відпив пива, прочистив горло. – Наш милостивий Фольтест, ще за правління старого Меделла, свого батька, коли був королевичем, показав нам, на що здатен, а здатен він був на багацько. Ми вважали, що з віком це минеться. А тим часом невдовзі після своєї коронації, одразу після смерті старого короля, Фольтест перевершив самого себе. Ми усім аж роти пороззявляли. Коротше кажучи: зробив дитиня своїй рідній сестрі Адді. Адда була молодша від нього, вони завжди тримались разом, але ніхто нічого не підозрював, хіба що, може, королева... Коротше: дивимось, а тут Адда, во, з отаким черевом, а Фольтест починає вже розмірковувати про весілля. З сестрою, уявляєш, Геральте? Ситуація зробилася гостра як в дідька на вилах, бо як раз Визимир з Новіграду замислив видати за Фольтеста свою Дальку, відрядив посланців, – а тут треба тримати короля за руки й ноги, бо той хоче послів гонити у три шиї. Вдалося, й то добре, бо ображений Визимир випустив би з нас кишки. Потому, не без допомоги Адди, яка вплинула на братика, вдалося відмовити щенятко від швидкого одруження. Ну, а потім Адда розродилась, у визначений час, певна річ. А тепер слухай, бо саме починається. Того, що народилось, багато люду не бачило, але одна повитуха вискочила у вікно з вежі і вбилася, а друга з’їхала з глузду й досі ще не оговталась. Либонь, немовля не надто вродою відрізнялось. Це була дівчинка. Невдовзі, зрештою, померла, – ніхто занадто, як я собі думаю, не поспішав підв’язувати пуповину. Адда, на своє щастя, не пережила пологів. А потім, брате, Фольтест у черговий раз зробив із себе дурня. Маля треба було спалити або, я знаю, закопати десь на пустищі, а не ховати у саркофазі у підземеллях палацу.
– Запізно тепер мудрувати, – Геральт підніс голову. – У будь-якому разі треба було покликати когось з Відаючих.
– Ти про тих шарлатанів із зірочками на капелюхах? Аякже, зібралось їх душ з десяток, але вже потім, коли з’ясувалося, що лежить у тому саркофазі. І що з нього ночами вилазить. А почало вилазити не одразу, о ні. Сім років після поховання був спокій. Аж тут якоїсь ночі, коли була повня, зчинився ґвалт у палаці, крики, метушня! Що тут говорити, сам на тому знаєшся, грамоту королівську теж читав. Немовля підросло, і немало, а зуби йому виросли отакі-во! Словом, упириця. Шкода, не бачив ти трупів. Так як я бачив. Певно, обійшов би Визиму десятою дорогою.
Геральт мовчав.
– А тоді, – сказав Велерад, – як я казав, Фольтест закликав до нас цілу купу чарівників. Галасували один поперед одного, замало не побилися тими своїми ціпками, що їх носять, певно, щоб собак гонити, як хто напустить. А думаю, напускають регулярно. Перепрошую, Геральте, якщо маєш іншу думку про чародіїв, а при своїм ремеслі, певно, маєш, але для мене – то дармоїди й дурні. Ви, відьмаки, маєте серед людей більшу довіру. Ви принаймні, так би мовити, конкретні.
Геральт посміхнувся, але змовчав.
– Але, до справи, – бургомістр зазирнув у кухоль і долив пива собі й ривійцю. – Деякі поради чарівників здавалися цілком розумними. Один пропонував спалити упирицю разом із палацом і саркофагом, інший радив відрубати їй голову лопатою, решта воліла позабивати осикові кілки у різні частини тіла, певна річ удень, коли чортиця спить у труні, натомившись від нічних забав. Та нажаль, знайшовся один блазень у гостроверхому капелюшку на лисій макітрі, горбатий пустельник, який вимислив, що це чари, що можна розчаклувати і з упириці знову постане Фольтестова донечка, гарненька як з картинки. Потрібно лишень пересидіти у склепі цілу ніч, та й по всьому. Після цього, уяви собі, Геральте, що це був за недоумок, він пішов на ніч до палацу. Звісно, багато від нього не залишилось, хіба що тільки шапка й ціпок. Але Фольтест учепився за ту ідею, як реп’ях за псячий хвіст. Заборонив усілякі спроби вбивства упириці, а з усіх можливих закапелків країни скликав до Визими шарлатанів, щоб обернути чортяку на королівну. Що то була за прегарна братія! Якісь покручені баби, якісь горбані, кульгавці, брудні, брате, вшиві, помилуй боже! Ну, і давай чаклувати, головним чином над мискою і кухлем. Певна річ, котрихось Фольтест або рада швидко викрили, пару навіть повісили на гостроколі, але замало, замало. Я б їх всіх перевішав. Того, що упириця тим часом щоразу загризала когось, жодним чином не зважаючи на ошуканців і їх закляття, додавати хіба не мушу. Як і того, що Фольтест не жив уже в палаці. Ніхто там уже не жив.
Велерад перервався, випив пива. Відьмак мовчав.
– І так то тягнеться, Геральте, шість років, бо воно народилося десь так років чотирнадцять тому. За той час мали ми й інші клопоти, бо почубилися з Визимиром з Новіграду, але з поважних, зрозумілих причин – через пересування стовпів пограничних, а не через якусь там дочку чи родинні зв’язки. Фольтест, до речі, починає вже обмовлявся про одруження і переглядає надіслані йому із сусідніх дворів портрети, які раніше зазвичай викидав до нужника. Але раз у раз нападає на нього знову та манія і він розсилає кінних на пошуки нових чарівників. Ну, і нагороду обіцяв три тисячі, через що збіглося тут трохи шаленців, мандрівних лицарів, навіть один пастушок, дурник, знаний на всю околицю, упокій його душу. А упириця собі поживає. Тільки час від часу загризе когось, можна й звикнути. А з тих богатирів, що пробують її роз чаклувати, є хоч якийсь зиск –тварюка нажереться на місці і не швендяє поза палацом. А у Фольтеста тепер новий палац, дуже гарний.
– За шість років, – підніс голову Геральт, – за шість років ніхто так і не владнав справи?
– Як бачиш, – Велерад кинув на відьмака проникливий погляд. – Бо така справа напевно не може владнатись і доведеться з цим погодитись. Мова про Фольтеста, нашого милостивого і укоханого правителя, який ще й досі прибиває ті грамоти на роздоріжжях. Тільки тих охочих наче поменшало. Нещодавно, правда, був один, але конче хотів ті три тисячі отримати наперед. Ну, то посадили його до мішка та й укинули до озера.
– Ошуканців не бракує.
– Ні, не бракує. Навіть занадто, – кивнув бургомістр, не спускаючи з відьмака погляду. – Тому, як підеш до палацу, не прохай золота наперед. Якщо взагалі туди підеш.
– Піду.
– Ну, то твоя справа. Пам’ятай, однак, мою пораду. Що ж до нагороди, останнім часом почали подейкувати про її другу частину, що я казав. Королівну за дружину. Не знаю, хто то видумав, але якщо упириця виглядає так, як переповідають, то жарт це вельми невеселий. Так чи інакше, не забракло дурнів, які стрімголов поскакали до палацу, як тільки пішли чутки, що є нагода породичатись з королем. От скажімо, двоє підмайстрів шевця. І чого ті шевці такі дурні, Геральте?
– Не знаю. А відьмаки, бургомістре? Намагались?
– Було кілька, аякже. Частіш за все, як чули, що упирицю треба розчаровувати, а не убити, знизували плечами та й їхали геть. От тому також зросла моя повага до відьмаків, Геральте. Ну, а потім приїхав ще один, молодший був від тебе, імені не пам’ятаю, якщо він узагалі називався. Він намагався.
– І що?
– Зубата королівна порозкидала його кишки довкола на добрих півпострілу з лука.
Геральт кивнув.
– Це усі?
– Був що один.
Велерад хвилину помовчав, відьмак його не квапив.
– Так, – промовив бургомістр. – Був ще один. Спочатку, коли Фольтест пригрозив йому шибеницею, якщо він уб’є чи покалічить упирицю, тільки розсміявся і почав збиратися. Але потім...
Велерад знову стишив голос майже до шепоту, нахиляючись через стіл.
– Потім таки взяв на себе завдання. Розумієш, Геральте, є тут у Визимі кілька розумних людей, і навіть на високих посадах, яким те все діло набридло. Подейкують, що ті люди потай переконали відьмака, аби він не грався в усякі там чари, заколов упирицю, а королю сказав, що чари не подіяли, що донечка його впала зі східців, ну, мовляв, нещасний випадок на виробництві. Король, звісно, позлиться, але скінчиться все тим, що не заплатить він ані орена нагороди. Шельма відьмак нам на те відповів, що задарма ми самі можемо сходити на упирицю. Ну, що було робити... Склалися ми, поторгували... Тільки все одно з того нічого не вийшло.
Геральт підвів брови.
– Нічого, кажу, – сказав Велерад. – Відьмак не сходів іти одразу першої ж ночі. Тинявся околицею, виглядав. Врешті, як кажуть, побачив упирицю, напевно ж у дії, адже вона не вилазить зі склепу аби ноги розім’яти. Побачив її і тої самої ночі щезнув. І не попрощався.
Геральт злегка викривив уста у чомусь, що, ймовірно, мало бути усмішкою.
– У розумних людей, – почав він, – либонь ще мають ті гроші? Відьмаки наперед не беруть.
– Ну, так, – промовив Велерад, – либонь ще мають.
– А що не кажуть, скільки там було тих грошей?
Велерад вишкірив зуби.
– Одні кажуть – вісімсот...
Геральт покрутив головою.
– Інші, – мугикнув бургомістр, – казали за тисячу.
– Не багацько, якщо брати до уваги, що чутки все перебільшують. Врешті, король дає три тисячі.
– Не забувай ще за наречену, – єхидно зауважив Велерад. – Та про що взагалі мова? Ясне діло, що не дістанеш ти тих трьох тисяч.
– З чого б це діло ясне?
Велерад ляснув долонею по стільниці.
– Геральте, не псуй моєї думки про відьмаків! Це вже триває шість з гаком літ! Упириця викошує з півсотні людей щороку. Тепер трохи менше, бо всі тримаються подалі від того палацу. Ні, брате, я вірю в чари, не раз бачив на власні очі і вірю, до певної міри, ясна річ, у здібності магів і відьмаків. Але те розчакловування – то повна нісенітниця, вимишлена горбатим зашмарканим дідом, який здурів від пустельних харчів, нісенітниця, в котру ніхто не вірить. Крім Фольтеста. Ні, Геральте! Адда народила упирицю, бо спала з власним братом, така правда і жодні чари тут не поможуть. Упириця жере людей, як їй і належить, тож треба просто і без мудрувань її вбити. Слухай, два роки тому селюки з якогось там забутого задуп’я під Магакамом, у яких дракон жер вівці, пішли гуртом, забили його дрюччям і навіть не вбачали за потрібне тим хвалитись. А ми тут у Визимі чекаємо на чудо і барикадуємо двері на кожну повню, або прив’язуємо злочинців до стовпа перед палацом, покладаючись на те, що тварюка нажереться і повернеться у домовину.
– Непоганий спосіб, –посміхнувся відьмак. – Злочинність зменшилась?
– Анітрохи.
– До того нового палацу в яку сторону?
– Я тебе проводжу. А як щодо пропозиції розумних людей?
– Бургомістре, – мовив Геральт. – Навіщо спішити? Адже насправді нещасний випадок може трапитись не залежно від моїх намірів. У такому випадку розумним людям слід подумати, як вберегти мене від королівського гніву і приготувати ті півтори тисячі оренів, про які ходять чутки.
– Мала бути тисяча!
– Ні, пане Велераде, – твердо сказав відьмак. – Той, кому давали тисячу, втік як тільки угледів упирицю, і навіть не торгувався. А це значить – ризику більше ніж на тисячу. Чи не виявиться, що більше ніж на півтори. Звісно, я в такому разі прийду попрощатись.
Велерад почухав голову.
– Геральт. Тисяча двісті?
– Ні, бургомістре. Це не легка робота. Король дає три, а мушу зазначити, що розчаклувати часом буває простіше ніж убити. Врешті хтось із моїх попередників убив би упирицю, якщо б це було так просто. Думаєте, вони дали себе загризти тільки тому, що боялися короля?
– Добре, брате, – Велерад сумно покивав головою. – Згода. Тільки королю анічичирк про нещасні випадки на виробництві. Щиро тобі раджу.