[Olino]

Наступна частина, епічна

Відьмак

І

Пізніше казали, що чоловік той прийшов з півночі від Мотузкової брами. Йшов пішки, а нав’юченого коня вів під узду. Було вже далеко пополудні, тож крамнички мотузників та лимарів були вже закриті, а вуличка порожня. Було тепло, та чоловік мав на собі чорний плащ, накинутий на плечі. Він привертав увагу.
Він затримався перед корчмою „Старий Наракорт”, постояв хвилину, послухав гамір голосів. Корчма, як завжди о тій порі, була повна людей.
Незнайомець не зайшов до „Старого Наракоту”, а потяг коня вуличкою далі. Там була інша корчма, менша, що називалась „У Лисиці”. Тут було безлюдно, корчма зажила не найкращої слави.
Корчмар підвів голову від бочки солоних огірків і зміряв гостя поглядом. Чужинець, все ще у плащі, стояв перед шинком непорушно, мовчки.
– Чого подати?
– Пива, – відповів незнайомець. Голос він мав неприємний.
Корчмар витер руки полотняним фартухом і наповнив глиняний кухоль. Кухоль був щербатий.
Незнайомець не був старий, та волосся мав майже цілком біле. Під плащем носив потертий шкіряний дублет, зашнурований на шиї і плечах. Коли він знімав свій плащ, всі побачили, що на ремені за плечами мав меч. В тому не було нічого дивного – у Визимі майже всі ходили зі зброєю, та ніхто не носив меча за плечами ніби сагайдак.
Незнайомець не сів за стіл поміж нечисленними гостями, а став біля шинквасу, вивчаючи корчмаря проникливим поглядом, надпив з кухля.
– Шукаю де переночувати.
– Нема де, – буркнув корчмар, позираючи на чоботи гостя, запорошені й брудні. – В „Старому Наракоті” питайте.
– Хотів би тут.
– Нема де, – корчмар розпізнав нарешті акцент незнайомця – то був ривієць.
– Відплачу, – промовив чужинець тихо, начебто невпевнено.
І тоді, власне, й почалась та вся паскудна історія. Повіспований здоровань, що до того не спускав з чужинця понурого погляду, підвівся й підійшов до шинквасу. Двоє його товаришів стали не далі як за два кроки позаду.
– Нема місця, гультіпако, волоцюго ривійський, – гаркнув рябий, наближаючись до незнайомця. – Не треба нам таких, як ти, тут у Визимі. Це порядне місто!
Незнайомець взяв свій кухоль і відсунувся. Він подивився на корчмаря, але той уникав його погляду. Йому й на думку не спало боронити ривійця. В решті, хто любив ривійців?
– Що не ривієць – то злодій, – вів далі рябий, від якого тхнуло пивом, часником і люттю. – Чуєш, шо кажу, поганцю?
– Не чує. Вуха лайном позакладало, – сказав один з тих позаду, а другий зареготав.
– Плати і вимітайся! – закричав повіспований.
Незнайомець тільки зараз поглянув на нього.
– Пиво доп’ю.
– Зараз поможем, – прошипів здоровань.
Вибивши ривійцю з руки кухля і одночасно хапаючи його за плече, він вчепився пальцями за ремінь, що навскоси перетинав груди чужинця. Один з тих позаду заніс кулак для удару. Чужинець вивернувся на місці, вибиваючи з рівноваги повіспованого. Зашипів меч, видобутий із піхов, і коротко зблиснув у світлі факелів. Все завирувало, зчинився ґвалт. Хтось із відвідувачів кинувся до виходу, з тріском впав стілець, глухо брякнув на підлогу глиняний посуд. Корчмар з тремтячими губами дивився на потворно розрубане обличчя повіспованого, що вчепився пальцями в край шинквасу і осідав додолу, пропадаючи з очей, неначе тонув. Інші двоє лежали на підлозі: один – нерухомо, а другий звивався і сіпався у темній крові, що швидко збільшувалась. В повітрі, розтинаючи вуха, деренчав тонкий істеричний жіночий крик. Корчмар затрясся, хапнув повітря і почав блювати.
Незнайомець відійшов до стіни, наїжачений, зібраний, насторожений. Він обома руками тримав меч, водячи вістрям у повітрі. Ніхто не ворушився – жах, ніби холодна трясовина, обліпив обличчя, скував кінцівки, заціпив горлянки.
Сторожа ввалилась у корчму з криками і брязкотом, утрьох, – тож мали бути десь поряд. Напоготові вони тримали палиці огорнуті ременями, та, побачивши трупи, одразу повитягали мечі. Ривієць притулився спиною до стіни, лівою рукою витягуючи стилет з-за халяви.
– Кинь! – крикнув один зі сторожі тремтячим голосом. – Кинь, душогубе! Підеш з нами!
Другий вартовий пнув стіл, що не давав йому обійти ривійця з боку.
– Біжи по людей, Треско! – крикнув він до третього, що тримався ближче до дверей.
– Не треба, – промовив незнайомець, опускаючи меч. – Сам піду.
– На налигачі підеш, суче поріддя! – верескнув той, що тремтів. – Кинь меч, бо макітру тобі розтрощу!
Ривієць випростався. Швидко підхопив меч під ліву руку, а праву підніс угору в сторону сторожі і хутко накреслив у повітрі складний знак. Зблиснули заклепки, якими рясно були обшиті довгі, аж до ліктів, манжети його шкіряного кафтана.
Вартові моментально сахнулися, закриваючи обличчя передпліччями. Хтось з відвідувачів підхопився, хтось знову кинувся до дверей. Жінка знову заверещала, дико й моторошно.
– Сам піду, – повторив незнайомець дзвінким металічний голосом. – А ви троє – попереду. Ведіть до бургомістра, бо дороги не знаю.
– Так, пане, – пробелькотів вартовий, опускаючи голову і рушив до виходу, невпевнено озираючись.
Двоє інших поспіхом пішли за ним, задкуючи. Незнайомець рушив за ними, ховаючи меч до піхов, а стилет за халяву. Коли вони проходили столи, відвідувачі прикривали обличчя полами свиток.