кажется, на ДА я подписан на самых крутых художников, стоит по тумблеру пробежаться очередной вахвах картинке, как я захожу на ДА и вижу ее в инбоксе
я даже не знаю хорошо это или плохо

@темы: втф, будни

---

апд. день грустной музыки

мне она очень не шла
мне до сих пор трудно что-то
изображать сразу в електронке,
тем более в фш
но сестра сказала, что ей нравится

Знать бы мне только слово,
Мое сердечко,
Облачная овечка,
Как услыхала б золотые копытца,
Стала б тебе сестрицей.
Между ветвей орлиных,
Между рогов терновых
Алые свечки.
Знать бы мне только имя,
Тайное слово
Черной моей овечки.

Ты ли моя не радость, ты ль мое горе,
Ветер клубится в море,
Месяц седой, усталый
Бродит по кругу...
Стала б тебе подруга.
Сны за твоей слезою
Приходят злые чаще,
Перед восходом
За северной звездою
Белый барашек
Ходит по черным водам.

Если б тебя мне встретить,
Моя царевна,
Как далеко ты ходишь,
Где на шлее из шерсти
Черные песни
Ты за собою водишь?
Я за тобою следом,
Не размыкая век,
Дороги не зная,
Ясным коротким летом
Да первым снегом,
Слышишь, моя родная?
Из-под земли достану,
Семь пар сапог стопчу я
Да семь скую колечек
Не простых - оловянных,
Да домой принесу я
Свою беду - овечку.

запись создана: 22.01.2012 в 13:00

@темы: из одного плейлиста, арт, свое, оно, мельница

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

в ванную купили новый коврик
кошка решила, что это ей, и теперь там спит
наверняка еще обижаетсЯ, чего это мы его мочим

вообще как-то с появление твиттера тут валяется один ведьмак и говноарт
никакого бреда, жаль

@темы: мама анимешника и остальная семья, будни

---

@темы: кино, из одного плейлиста, tangled, Рапунцель українською

---

VIII

Він побачив побілені стіни і стелю кімнатки над караульними. Поворухнув головою і, скривившись од болю, застогнав. Шия його була забинтована – туго, щільно й вправно.
– Лежи, відьмаче, – сказав Велерад. – Лежи, не рухайся.
– Мій... меч...
– Так, так. Найголовніше зараз, розуміється, – твій срібний відьмацький меч. Тут він, не турбуйся. І меч, і скринька. І три тисячі оренів. Так, так, нічого не кажи. То я старий дурень, а ти – мудрий відьмак. Фолтест уже другий день це торочить.
– Другий…
– Атож, другий. Нівроку вона розпанахала тобі шию, все видно було, що там в тебе усередині. Втратив багато крові. На щастя, кинулися ми до замчища зразу по третіх півнях. У Визимі ніхто тої ночі не спав. Не вдалося. Добряче ви там галасували. Мої балачки тебе не втомлюють?
– Коро… лівна?
– Королівна як королівна. Худа. І дурнувата якась. Плаче безперестанку. Під себе ходить. Але Фолтест каже, що то їй минеться. Думаю, не на гірше, га, Геральте?
Відьмак заплющив очі.
– Гаразд, я вже йду, –Велерад підвівся. – Відпочивай. Геральте? Поки я не пішов, скажи, нащо ти хотів її загризти? Га? Геральте?
Відьмак спав.

@темы: witcher, чтиво, перевод, wiedzmin, відьмак, Польша

---

VII

Коли Геральт відкрив очі, пісок в клепсидрі вже пересипався до кінця, що означало, що його летаргія була навіть довшою ніж потрібно. Він насторошив вуха і нічого не почув. Всі відчуття функціонували вже нормально.
Узявши однією рукою меча, другою провів по плиті саркофага, шепочучи заклинання, після чого легко, на кілька дюймів відсунув плиту.
Тиша.
Відсунувши плиту далі, він сів, тримаючи зброю напоготові, визирнув із домовини. У склепі було темно, але відьмак знав, що надворі вже світає. Він викресав вогню, засвітив крихітний каганець і підніс його вгору, кидаючи на стіни склепу химерні тіні.
Порожньо.
Геральт тремтячи вибрався з саркофагу, затерплий і здерев’янілий. І тоді побачив її – лежала горілиць при домовині, гола й непритомна.
Була вона радше бридка: худа, з малими гострими грудьми, брудна. Рудувате волосся сягало їй майже до пояса. Поставивши каганець на плиті, він схилився до неї. Уста мала бліді, на вилиці – величезний синець від його удару. Геральт зняв рукавицю, відложив меча і безцеремонно задер їй пальцем верхню губу – зуби мала нормальні. Потягнувся до руки, схованої у сплутаному волоссі. Після чого намацав долоню, побачив відкриті очі. Запізно.
Шмагонула його кігтями по шиї, протинаючи глибоко, кров бризнула їй на обличчя. Завила, цілячись другою рукою в очі. Він повалився на неї, хапаючи за зап’ястя, притискаючи до підлоги. Клацнула зубами – вже закороткими – йому перед носом. Геральт ударив її лобом у лице й притис сильніше. Вона не мала вже минулої сили, тільки вила під ним, випльовуючи кров – його кров – що заливала їй рот. Кров цебеніла швидко. Не було часу. Відьмак вилаявся і вгриз міцно її за шию під вухом, уп’явся зубами й здушив, допоки нелюдське виття не змінилось на тонкий, розпачливий крик, а потім на уривчасті ридання – плач скривдженої чотирнадцятилітньої дівчинки.
Відпустив її, коли вона перестала рухатись, звівся на коліна, відірвав від кишені на рукаві клапоть тканини й притиснув собі до шиї. Намацавши меч, що лежав опріч, притиснув непритомній дівчинці вістря до горла і нахилився до її долоні. Нігті були брудні, поламані, скривавлені, але... нормальні. Цілком нормальні.
Відьмак насилу звівся. Крізь отвір до склепу вже вливалась липучо-волога сірість світанку. Він рушив до східців, але похитнувся й тяжко опустився на підлогу. Крізь просякнуту тканину кров лилась йому по руці, стікала до рукава. Геральт розстебнув кафтан, роздер сорочку на клапті, в’язав їх навколо шиї, знаючи, що не має багато часу, що ось-ось зімліє...
Встиг. І знепритомнів.
У Визимі, за озером, півень, розкуйовдивши у ранковій вільготі пір’я, хрипко прокукурікав утретє.

@темы: witcher, перевод, wiedzmin, відьмак, Польша

---

VI

Остріт отямився швидко, поводив очима у повній темряві і зрозумів, що зв’язаний. Геральта, який стояв поряд, він не бачив, але утямив, де знаходиться, і завив протяжно й розпачливо.
– Мовчи, – сказав відьмак. – Бо прикличеш її передчасно.
– Ти, клятий убивце! Де ти?! Розв’яжи мене зараз же, лайдаче! Підеш на шибеницю за це, сучий сину!
– Мовчи.
Остріт тяжко дихав.
– Зоставиш мене їй на поживу? Зв’язаного? – запитав він уже тихше, майже пошепки додаючи брудну лайку.
– Ні, – промовив відьмак. – Відпущу тебе, але не зараз.
– Негіднику! – засичав Остріт. – Відволікти упирицю?
– Так.
Остріт замовк, лежав спокійно, припинивши борсання.
– Відьмаче.
– Так?
– Це правда, що я хотів повалити Фольтеста. І не я один. Та я один прагнув його смерті, хотів, щоб він сконав у муках, щоби зшаленів, щоб живцем згнив. Знаєш, чому?
Геральт мовчав.
– Я кохав Адду. Королівську сестру. Королівську коханку. Королівську дівку. Кохав її... Відьмаче, ти ще тут?
– Тут.
– Знаю, що ти думаєш, але цього не було. Не насилав я ніяких прокльонів, повір, – не знаюся на жодних чарах. Лише раз зі злості сказав... тільки раз. Відьмаче, слухаєш?
– Слухаю.
– Це його мати, стара королева. Це певне вона. Не могла дивитись, як він і Адда... Це не я. Я тільки раз, знаєш, спробував переконати її, а Адда... Відьмаче! Найшло щось на мене і сказав... Відьмаче, то я? Я?
– Вже не має значення.
– Відьмаче, північ близько?
– Близько.
– Пусти мене раніш. Дай більше часу.
– Ні.
Остріт не почув скреготу відсунутої могильної плити, та відьмак почув. Він нахилився і розтяв стилетом пута вельможі. Остріт не чекав на якісь слова, зірвався, незграбно накульгуючи задерев’янілими ногами, побіг. Його зір вже призвичаївся до темряви і він розрізняв дорогу з головної зали до виходу.
Лунко вискочила з підлоги плита, що закривала вхід до склепу. Геральт, завбачливо сховавшись за балюстрадою сходів, побачив кострубату постать упириці, що зграбно, швидко й непомильно кинулася вслід за тупотом черевиків Остріща. Упириця не зронила жодного звуку.
Потворний, моторошний, несамовитий вереск розітнув ніч, струсив старі мури й тягнувся, підвищуючись і опадаючи. Відьмак не міг достоту оцінити відстань – заважав загострений слух – та він знав, що упириця наздогнала Остріта швидко. Занадто швидко.
Він вийшов на середину зали і став при вході у склеп. Відкинув плащ. Знаизав плечима, улаштовуючи зручніше меч. Вдягнув рукавиці. Він мав ще трохи часу, знав, що упириця, хоч і сита з останньої повні, не лишить так швидко труп Остріта. Серце і нутрощі були для неї цінною поживою на довгий час летаргії.
Відьмак чекав. До світанку, за його підрахунками, залишалося ще близько трьох годин. Спів півня міг би його тільки спантеличити. Щоправда, скоріш за все в околиці не було жодних півнів.
Нарешті почув. Йшла поволі, човгаючи по підлозі. А потім і побачив.
Опис був точним: непропорційно велика голова, посаджена на коротку шию, оточена сплутаним ореолом рудуватого волосся. Очі її світились у пітьмі, як два карбункули. Упириця стала нерухомо, витріщившись на Геральта. Зненацька відкрила пащу, наче вихваляючись рядами білих гострих зубів, і лунко її захряснула зі звуком, що нагадував ляскіт залізної ляди скрині. І одразу стрибнула, з місця, без розбігу, націлюючи скривавлені пазурі на відьмака.
Геральт відскочив убік, крутнувся у блискавичнім піруеті, упириця майнула поряд, теж крутнулась, розтинаючи повітря пазурами. Не втративши рівноваги, знову атакувала, одразу ж, з напівоберту, клацнувши зубами прямо перед грудьми Геральта. Ривієць одскочив в іншу сторону, тричі змінив напрямок обертання в стрімкому піруеті, дезорієнтувавши упирицю. Відскакуючи, сильно, хоч і без замаху, вдарив її збоку по голові срібними шипами, насадженими з тильного боку рукавиці.
Упириця моторошно загарчала, затоплюючи замчище гучною луною, припала до землі, завмерла й почала голосити, глухо, грізно, хижо.
Відьмак зловтішно посміхнувся. Перша спроба, як він і сподівався, була вдала. Срібло було вбивчим для упириці, як і для більшості потвор, породжених чарами. Тепер з’явилася надія: упириця була подібна до інших, що могло гарантувати ймовірне розчаклування, у той час як срібний меч – крайній засіб – міг гарантувати йому життя.
Упириця не поспішала нападати удруге. Тепер вона повільно наближалась, вищиряючи ікла, бридко пускаючи слину. Геральт відступив, рухаючись півколом, обережно ставлячи ноги, то сповільнюючи, то прискорюючи свої рухи, чим спантеличував упирицю, не даючи зібратись для стрибка. На ходу відьмак розмотав довгий тонкий міцний ланцюг із тягарем на кінці. Ланцюг був срібний.
Саме в ту мить, коли упириця стрибнула, ланцюг засвистів у повітрі і, звиваючись, наче вуж, блискавично обплів плечі, шию і голову потвори. Упириця з пронизливим вереском звалилася на льоту. Вона борсалась на підлозі і дико гарчала, чи то від люті, чи від пекучого болю, що завдавав їй ненависний метал. Геральт був задоволений – вбити упирицю, якби він того хотів, не було б у ту хвилину великою проблемою. Але відьмак не дістав меча. Поки що нічого у поведінці почвари не свідчило, що це міг бути випадок невиліковний. Відьмак відступив на безпечну відстань і, не зводячи погляду з потвори, що звивалась на підлозі, глибоко дихав, зосереджуючись.
Ланцюг тріснув, срібні кільця сипнули, мов дощ, на всі боки, дзенькаючи по камінню. Засліплена люттю упириця з виттям атакувала. Геральт чекав спокійно, піднесеною правицею креслячи перед собою Знак Аард.
Упириця відлетіла на кілька кроків назад, наче вдарена молотом, але втрималась на ногах, випустила пазурі й вищирила ікла. Волосся на ній настовбурчилось і замаїло, наче від сильного вітру. Важко, з хрипінням, крок за кроком, вона поволі наближалась. Усе-таки наближалась.
Геральт занепокоївся. Він не очікував, що такий простий Знак повністю паралізує упирицю, але й не сподівався, що потвора подолає його так легко. Не міг утримувати Знак занадто довго – було це надміру виснажливо, а упириці залишалось до нього менше ніж десять кроків. Несподівано він зняв Знак і відскочив убік. Як і очікував, з несподіванки упириця полетіла вперед, втратила рівновагу, перечепилась, підсковзнулася на підлозі і покотилася сходами вниз у зяючий отвір склепу. Знизу долинуло її розлючене виття.
Щоб виграти час, Геральт скочив на сходи, що вели на галерею. Він не подолав навіть половини, як упириця видерлася зі склепу, сунучи, наче велетенський чорний павук. Відьмак дочекався, поки вона забіжить за ним на сходи, після чого, перескочивши балюстраду, стрибнув додолу. Упириця крутнулась на сходах, відштовхнулась і в неймовірному десятиметровому стрибку полетіла на нього. Піруети збивали її з пантелику дедалі менше – двічі гострі кігті лишили слід на кафтані ривійця. Але новий, небувалої сили удар срібними шипами на рукавиці відкинув упирицю, аж та захиталась. Геральт, відчуваючи у собі наростаючу лють, відхилився й потужним ударом ноги повалив упирицю на землю.
Вона загарчала голосно, як ніколи досі – аж тиньк посипався зі стелі.
Упириця зірвалася, тремтячи від нестримної злості й жаги крові. Геральт чекав. Уже видобувши меча, описував ним у повітрі кола, поволі ступав навкруг упириці, пильнуючи, щоб рухи меча не збігалися з ритмом і темпом кроків. Упириця не кидалась, наближалась поволі, стежачи очима за світлою смугою леза.
Геральт раптом застиг із піднятим мечем. Упириця, збентежена, теж завмерла. Відьмак описав вістрям нехапливе півколо, ступив крок до неї. Тоді ще один. А тоді скочив, розкрутивши млином меча над головою.
Упириця зіщулилась, відступила, Геральт знову був близько, лезо мерехтіло в його руках. Очі відьмака зайнялися зловісним блиском, крізь зціплені зуби виривався хриплий рик. Потвора знову відсахнулась під натиском сконцентрованої ненависті, люті й сили, які випромінював цей чоловік, які били в неї хвилями, вдиралася в мозок і нутро. До болю вражена цим незнайомим їй відчуттям, вона видала з себе тривожний тонкий зойк, крутнулася на місці і у паніці кинулась навтьоки темними лабіринтами палацових коридорів.
Геральт, тремтячи, став посеред зали. Один. Довго ж це тривало, подумав він, аби той танок на краю безодні, той шалений, макабричний балет сутички призвів до бажаного результату – дозволив йому досягти з’єднання з супротивником, проникнути до найглибших шарів сконцентрованої волі, що сповнювала упирицю. Лихої, хворобливої волі, з якої упириця й постала. Відьмак затремтів, згадавши мить, коли ввібрав у себе той згусток зла, аби скерувати його, немов дзеркалом, на потвору. Ніколи ще він не стикався з такою концентрацією ненависті і жаги вбивства, навіть серед василісків, що прославились цим найдужче.
Тим краще, думав він, простуючи до входу в склеп, що чорнів у підлозі, як велика калюжа. Тим краще, тим сильнішого удару зазнала сама упириця. Це дасть йому трохи більше часу на подальші приготування, поки почвара оклигається від шоку. Відьмак сумнівався, чи спромігся б він на ще одне подібне зусилля. Дія еліксирів слаба, а до світанку було ще далеко. Упириця не повинна потрапити до склепу до світання, інакше вся його дотеперішня праця піде намарне.
Він зійшов сходами вниз. Склеп виявився невеликим, уміщував лише три кам’яні саркофаги, на першому від входу плита була напіввідсунута. Геральт видобув з-за пазухи третю пляшечку, швидко випив увесь вміст, зайшов до домовини й ліг. Як і гадав, домовина була подвійна – для матері й доньки.
Він насунув плиту якраз тоді, як знову почув ричання упириці. Лежачи на спині опріч муміфікованих решток Адди, накреслив на внутрішній стороні плити Знак Орден. На грудях вложив меч і поставив малу клепсидру з фосфоричним піском, схрестив руки. Він не чув уже вереску упириці, що пронизував замчище. Перестав чути будь-що, позаяк хрещате й ластівчине зілля почали діяти.

@темы: witcher, перевод, wiedzmin, відьмак, Польша

---

kiwi by ~Quissenonego on deviantART

@темы: kiwi, арт, свое, князь

---

Извините, я не могу это не репостнуть

Драккар скандинавов находится в море, шторм, корабль носит, словно ореховую скорлупу, воины медленно готовятся к своей смерти.
Тут разверзаются тучи, и слышится глас Одина:
— Викинги, — громогласно обращается бог, — вы в меня верите?!
Викинги:
— Один! Верим! Верим!
Один:
— Ну, тогда надевайте свои доспехи!
Викинги быстро одеваются, кто во что может.
Один:
— Викинги, дети мои, вы в меня верите?!
Викинги:
— Верим, великий Один! Верим!
Один:
— Ну, тогда берите свое оружие! И прыгайте за борт!
Викинги похватали все оружие и попрыгали за борт, тут вновь рядом с первым просветом разверзаются облака и другой громогласный голос раздается:
— Локи, ну вот нахуя, а?!

(с) неизвестные человеки с вконтакта

@темы: loki, omgwtf?X))), Loki'd

---

я хотел эксперементировать и все дела
в итоге ничего не вышло, только фш заглючил
чего только не будешь делать чтобы не работать

@темы: Avengers, Thor, Loki, арт, свое

---

апд. а тем временем поезда кировоград-киев с 25 числа больше не будет вообще. замечательно. тусим в автобусе.

Сегодня иду брать билеты на Фестиваль комиксов

(детали программа )
кто со мной? и кого я где найду?)

запись создана: 23.05.2012 в 13:38

@темы: праздники, комикс

---

Відьмак

V

Геральт востаннє визирнув у вікно замчища. Швидко западали сутінки, за озером невиразно миготіли вогні Визими. Довкола замчища була пустка – шмат нічиєї землі, яким місто за шість років відгородилося від небезпечного місця, не залишивши нічого, крім кількох руїн, трухлявих балок і решток щербатого гостроколу, який, очевидно, не вигідно було розбирати та переносити. Якнайдалі, геть на протилежний край міста, переніс свою резиденцію сам король – його новий присадкуватий палац чорнів удалині на тлі темно-синього неба.
Відьмак повернувся до запорошеного столу, при котрім в одній з пустих сплюндрованих кімнат без поспіху, незворушно, обережно готувався. Часу, як він знав, було вдосталь – упириця не покине склепу до півночі.
Перед ним на столі була невеличка, оббита залізом скринька. Він відкрив її: усередині, у викладених сухою травою відділах, одна при одній лежали пляшечки з темного скла. Відьмак вийняв три.
З підлоги він підняв довгий пакунок, грубо замотаний в овечі шкури і перев’язаний пасом. Розгорнувши його, видобув меча з оздобленою рукояттю у чорних блискучих піхвах, укритих рунічними знаками і символами. Оголене лезо спалахнуло дзеркальним блиском. Клинок був із чистого срібла.
Геральт прошепотів формулу, вихилив по черзі вміст двох пляшечок, після кожного ковтка кладучи ліву руку на руків’я меча. А потім, закутавшись щільно у свого чорного плаща, сів. Долі. У кімнаті не було жодного стільця, як урешті й у всьому палаці.
Він сидів нерухомо, із заплющеними очима. Його дихання, спочатку рівне, тепер прискорилося, стало хрипким і неспокійним. А потім припинилося зовсім. Зілля, за допомогою якого відьмак контролював роботу всіх органів тіла, складалось в основному з чемериці, дурману, глоду й молочаю. Інші його складники не мали назв у жодній людській мові. Для людини, яка не була, так як Геральт, призвичаєна до зілля з дитинства, це було б смертельною отрутою.
Відьмак різко повернув голову. Його слух, загострений понад усяку міру, легко вловив у тиші шелест кроків по зарослому кропивою дворі. То не могла бути упириця – було ще надто світло. Геральт закинув меча на плечі, сховав свій лантух у рештках зруйнованого коминка і тихо, мов кажан, збіг сходами.
На подвір’ї було ще достатньо ясно, щоб прибулець зміг побачити обличчя відьмака. Прибулець – а то був Остріт – гарячково сахнувся, гримаса подиву й огиди мимоволі викривила його уста. Відьмак криво усміхнувся – знав як виглядає: після зілля з беладони, аконіту й очанки обличчя стає кольору крейди, а зірниці розширюються на всю радужку. Але мікстура дозволяє бачити у найчорнішій пітьмі, а це Геральтові й було потрібно.
Остріт швидко опанував себе.
– Виглядаєш так, наче ти вже труп, чарівнику, – сказав він. – Напевно від страху. Не бійся. Я приніс тобі помилування.
Відьмак не відповів.
– Не чуєш, що тобі кажу, ривійський ворожбите? Ти порятований. І багатий, – Остріт зважив у руці величеньку торбину і кинув її під ноги Геральта. – Тисяча оренів. Бери це, сідай на коня й вимітайся!
Ривієць мовчав.
– Не витріщайся на мене! – підвищив голос Остріт. – І не марнуй мого часу. Я не збираюся стояти тут до півночі, чи не розумієш? Не хочу, щоб ти знімав прокляття. Ні, не думай, що здогадався – я не у змові з Велерадом і Селегіном. Я не хочу, щоб ти її вбивав. Маєш просто забратися звідси. Все має бути по-старому.
Відьмак не ворухнувся. Не хотів, щоб вельможа помітив, які прискорені були у ту хвилю його рухи та реакція. Швидко темніло, і це було зручно, бо навіть такий напівморок сутінок був занадто яскравий для його розширених зірниць.
– А чому це, пане, все має залишитись по-старому? – спитав він, намагаючись повільно вимовляти кожне слово.
– А це, – гордовито підняв голову Остріт, – не має тебе в дідька обходити.
– А якщо я вже знаю?
– Цікаво.
– Легше буде усунути Фольтеста з престолу, якщо упириця ще більше надокучатиме людям? Якщо королівське божевілля геть остогидне і вельможам, і простим людям, правда? Я їхав до вас через Риданню, через Новіград. Там багато говорилось про те, що дехто у Визимі вбачають короля Визимира за збавителя і істинного володаря. Але мене, пане Остріще, не обходить ані політика, ані тріумфи престолів, ані палацові перевороти. Я тут для того, щоб виконати роботу. Чи ви ніколи не чули про почуття обов’язку і звичайну порядність? А про професійну етику?
– Зважай, до кого говориш, волоцюго! – люто скрикнув Остріт, кладучи долоню на руків’я меча. – З мене годі, я не звик з будь-ким торгуватися! Подивіться на нього – етика, кодекси, моральність! І хто це каже? Убивця, котрий як тільки над’їхав, замордував людей? Котрий гнувся перед Фольтестом в поклонах, а за плечима в нього торгувався з Велерадом як найманий головоріз? І ти смієш задирати кирпу, нікчемо?! Вдавати з себе Відаючого? Мага? Чарівника? Ти, паршивий відьмаче! Геть звідси, поки я тобі писок не розкраяв!
Відьмак навіть не ворухнувся, стояв спокійно.
– Краще вам звідси піти, пане Остріще, – сказав він. – Темніє.
Остріт відступив на крок й блискавично дістав меча.
– Сам того хотів, чарівнику. Уб’ю тебе, і не допоможуть ті твої штуковини – маю при собі черепашачий камінь!
Геральт усміхнувся. Чутки про силу черепашачого каменя були настільки ж поширені, наскільки облудні. Але відьмак і не думав витрачати сили на закляття, а тим паче наражати срібний клинок на зіткнення з Острітовою залізякою. Він ковзнув під занесене лезо і срібними шпичаками манжету вдарив вельможу у скроню.

@темы: перевод, wiedzmin, свое, Польша

---

+1

+ ололо

@темы: арт, свое, скрапбукинг и хэнд-мэйд всякий, праздники

---

ТРАНСФОРМЕРЫ!
и кольцо Саурона
и советский Шерлок Холмс на острове Кука о_О

Самые необычные монеты мира
много картинок и текста разоврет ленту ХД

Острова Кука, 2010, монета с куском метеорита

Не являюсь приверженцем одного из самых популярных хобби в мире – нумизматики, но эти коллекционные, юбилейные и памятные монеты, выпущенные в 20-21 веках, меня удивили и очаровали. Даже захотелось прикупить какую-нибудь монетку с метеоритом.

2.

3,

Беларусь, памятные монеты по сказкам



4.

Камерун, 2011 год



5.

Швеция, 2011 год, монета с куском метеорита



6.

Замбия, 2003 год, монета-календарь

7.

Марианские острова, 5 долларов



8.

Австралия, 2009 год, 50 центов



9.

Великобритания, 2010 год, фунт и пенсы.



10.

Уганда, 2001 год, монета-иллюзия



11.

Тувалу, серия "Трансформеры"



12.

Польша, монеты разных лет



13.

Либерия, 10 долларов



14.

Палау, 2008 год

15.

Монголия, 2011 год, 500 тугриков



16.

Либерия, 2005 год, 10 долларов



17.

Конго, 2004 год, монета с выпуклым рисунком

18.

Конго, 2004 год, монета с вогнутым рисунком



19.

Конго, 5 франков, монета из дерева



20.

Замбия, 2001 год, монета-иллюзия



21.

Ниуэ, 2008 год, 1 доллар



22.

Канада, 2002 год, 20 долларов



23.

Испания, исследовательское судно Hesperides, 2007 год, 10 евро



24.

Тувалу, 2009 год, юбилей куклы Барби



25.

 

 

Самоа, 2010 год

26.

Канада, 2010 год, 15 долларов к году Тигра



27.

Польша, 10 злотых



28.

Палау, 1 доллар



29.

Острова Фиджи, 2010 год, двойная монета



30.

Куба, 1992 год



31.

Камерун, 2011 год, 1000 франков



32.

Конго, 2007 год, 10 франков



33.

Венгрия, 2000 форинтов



34.

Либерия, монета со складными солнечными часами



35.

Кот-д'Ивуар, 2010 год, 1000 франков



36.

Нидерланды, 5 евро, выпущены к юбилею WWF



37.

Либерия, 10 долларов



38.

Новая Зеландия, 1 доллар



39.

Латвия, 1 лат



40.

Литва, 1 лит, к чемпионату Европы по баскетболу



41.

Португалия, 2006 год, 8 евро



42.

Бенин, 2011 год, 100 франков



44.

Острова Ниуэ, 2008 год. "Калининград", монета из серии "Янтарный путь", 1 доллар



45.

Польская монета в 10 злотых, посвященная Олимпийским играм 2008 года в Пекине



46.

Нидерланды, 5 евро



47.

Либерия, 2001 год, 10 долларов



48.

Турция



49.

Финляндия



50.

Камбоджа, четырехликий парящий Будда, 3000 риэлей



51.

Австралия, 2011 год



52.

Канада, 2011 год



53.

Португалия, 2010 год, полтора евро



54.

Индия, рупии



55.

Франция, "последний франк", выгнут в трех плоскостях



56.

Франция, 2010 год, 10 евро



57.

Латвия, 20 латов



58.

Острова Кука, 2007 год

 

По материалам adme.ru

 

Смотрите также: Самые красивые деньги.

@темы: omgwtf?X)))

---

ыгыгы

18.05.2012 в 03:50

Пишет  mysteryofobscurity:

Гимназия №64
апд: а теперь - с говнофотошопом!

А все началось с вот этой фотки и разговора в аське с Quissenonego.

дальше

Фиатка
аки есть чо

mysteryofobscurity
посоны на измене!

mysteryofobscurity
це на переменке в школе у кабинета физики

Фиатка
дада ХД шо сигареты кончились? пашли настреляем

Преподавательский состав:
учитель физкультуры - Халк Халкович, пьет много био-коктейлей, ему не нужен свисток

дальше

учитель языка (любого) - Наташа Романова, она с "языками" работать умеет


учитель физики/химии - Антон Старк, к нему на уроки ходят все


учитель истории - Стив Роджерс, у нему тоже на уроки все ходят, но ничего не учат, потому что он приехал от Корпуса Мира


учитель трудов - Соколов К., вид у него с перепоя (как у всех трудовиков), еще и гнездо сам себе смастерить может, и детей этому научит


завуч - Степан Агентыч Коулсонов, всегда появляется в самое неподходящее время


директор - директор Фьюренко


Локи и Тор - сидят за одной партой, средний ряд, вторая с конца. Локи читает много Достоевского, Тор предпочитает книжки с картинками. Локи любит подкладывать кнопки на стульчики учителям физики, трудов и истории. Учитель языков не ведется, а с физруком лучше не связываться (уроки у него тоже никто не гуляет).

лично меня больше всего выпирает с арта на Тони
ну так вышло
меня перло

спокойной ночи

@темы: avengers, кино, мстители, omgwtf?X)))

---

офф

@темы: будни

---

шо ви думаєте, ночами не сплю

IV

Пізно увечері на другий день до кімнатки над караульними, в якій розмістили відьмака, привели мірошника. Привів його солдат у плащі з каптуром.
Розмова не дала нових результатів – мірошник був заляканий, тільки белькотів та заїкався. Більше розповіли відьмакові його рубці: упириця мала вражаючі щелепи і дійсно гострющі зуби, до того ж дуже довгі верхні ікла – чотири, по два з кожної сторони. Пазурі мала значно гостріші від котячих, хоч не такі загнуті. Тільки завдяки цьому вдалося мірошникові вирватись.
Скінчивши оглядини, Геральт кивнув мірошнику й солдату, відпускаючи їх. Солдат випхнув парубка за двері й скинув каптур. Був то Фольтест власною персоною.
– Сиди, не вставай, – мовив король. – Візит неофіційний. Задоволений розвідками? Чув, ти був на замчищі перед полуднем.
– Так, пане.
– Коли приступаєш до справи?
– До повні чотири дні. Після повні.
– Хочеш сам на неї до того подивитись?
– Не маю такої потреби, але сита... королівна... буде менш рухлива.
– Упириця, пане майстре, упириця. Не будемо бавитись у дипломатію. Королівною вона тільки стане. Про це, зрештою, і прийшов до тебе поговорити. Відповідай, неофіційно, коротко і ясно: буде чи не буде? Не прикривайся мені тільки ніяким кодексом.
Геральт потер чоло.
– Я підтверджую, ваша милосте, що чари можна розвіяти. І як не помиляюся, то дійсно провівши ніч у замчищі. Треті співи півня, якщо заскочать упирицю поза домовиною, знімуть прокляття. Так завжди чинять з упирями.
– Так легко?
– Це не легко. Треба цю ніч пережити – це раз. Можливі також відхилення від норми. Наприклад, потрібна не одна ніч, а три. Підряд. Також є випадки... ну... безнадійні.
– Так, – почав Фольтест. – Я чув подібне від когось. Убити потворю, бо це випадок безнадійний. Пане майстре, я певен, що з тобою вже розмовляли. Що? Зарубати людожерку без церемоній із самого початку, а королю сказати, що інакше не вдалося. Король не заплатить, ми заплатимо. Дуже вигідний спосіб. І дешевий. Бо король накаже відьмака зарізати чи повісити, а золото зостанеться в кишені.
– Король дійсно накаже зарізати відьмака? – скривився Геральт.
Фольтест довгу хвилину дивився в очі ривійця.
– Король не знає, – сказав зрештою. – Але відьмаку радше рахуватись із такою перспективою.
Тепер Геральт з хвилину помовчав.
– Я збираюся зробити, що в моїх силах, – відповів нарешті. – Та в разі неприємностей боронитиму своє життя. Ви, пане, теж маєте рахуватись з такою перспективою.
Фольтест піднявся.
– Ти мене не розумієш. Не про те мова. Ясне діло, що ти уб’єш її, як буде гаряче, подобається це мені чи ні. Бо інакше вона тебе уб’є, напевне і безповоротно. Не розголошую цього, та не покарав би нікого, хто убив би її боронячи себе. Але я не допущу, щоб її убили, не спробувавши врятувати. Були вже спроби підпалу старого палацу, стріляли у неї з луків, копали ями, ставили сильця й пастки доти, доки кількох не повісив. Але не про те мова. Пане майстре, слухай!
– Слухаю.
– Після тих трьох півнів не буде упириці, якщо я правильно зрозумів. А що буде?
– Якщо все піде добре, – чотирнадцятилітня дівчина.
– Червоноока? Із іклами як у крокодила?
– Нормальна чотирнадцятилітня. Хіба що...
– Ну?!
– Фізично.
– От тобі й на! А психічно? Щодня до сніданку відро крові? Стегенце дівоче?
– Ні. Психічно... Як то сказати... Думаю, що на рівні, ну, я знаю, трьох- чотирьохрічної дитини. Вимагатиме особливої турботи довгий час.
– Ну, це ясно. Пане майстре...
– Слухаю.
– Чи може це до неї повернутись? Згодом?
Відьмак мовчав.
– Ага, – мовив король. – Може. І що тоді?
– Якщо після довгої, кількаденної непритомності помре, треба спалити тіло. І то швидко.
Фольтест спохмурнів.
– Однак не дума, – додав Геральт, – щоб до такого дійшло. Для впевненості дам вам, пане, кілька вказівок, як зменшити небезпеку.
– Саме тепер? Не завчасно, пане майстре? А якщо...
– Саме тепер, – перервав ривієць. – Різне трапляється, володарю. Може статись, що вранці знайдете у склепі розчакловану королівну і мій труп.
– Навіть так? Не зважаючи на мій дозвіл боронити себе? Яке, як мені здається, й не надто тобі потрібне?
– То серйозна справа, володарю. Ризик великий. Тому слухайте: королівна постійно має носити на шиї сапфір, найкраще інклюз, на срібнім ланцюжку. Постійно. І вдень і вночі.
– Що таке інклюз?
– Сапфір з бульбашкою повітря усередині каменя. Крім того, у кімнаті, в якій вона спатиме, слід час від часу палити гілочки ялівцю, дроку й ліщини.
Фольтест замислився.
– Дякую тобі, за поради, майстре. Звернуся до них, якщо... А тепер послухай мене уважно. Якщо переконаєшся, що випадок безнадійний, заб’єш її. Якщо знімеш прокляття, а дівчина не буде... нормальна... якщо будеш мати хоч крихту сумніву, чи повністю все вдалося, все рівно її заб’єш. Не бійся, з мого боку тобі нічого не загрожує. На людях кричатиму на тебе, викину з палацу і з міста, але більш нічого. Нагороди, ясна річ, не дам. Може чого вторгуєш, сам знаєш у кого.
Хвилину вони помовчали.
– Геральте, – Фольтест уперше звернувся до відьмака на ім’я.
– Слухаю.
– Скільки правди у поголосі, що дитя було таке, а не інакше, через те, що Адда була моєю сестрою?
– Небагато. Чари треба накласти, жодне прокляття саме собою не накладається. Але думаю, що ваш зв’язок із сестрою послужив причиною наслання чар, і такого наслідку.
– Я так і думав. Так говорили дехто з Відаючих, хоча не всі. Геральте, звідки беруться такі речі? Чари, магія?
– Не знаю, володарю. Відаючі займаються вивченням причин таких явищ. Нам, відьмакам, вистачає знання, що зусиллям волі можна такі явища збудити. І знання, як їх подолати.
– Убити?
– Найчастіше. За це нам, зрештою, найчастіше платять. Мало хто жадає знімати прокляття, володарю. Зазвичай люди хочуть попросту вберегтися від загрози. Якщо на совісті потвори є трупи, додається ще мотив помсти.
Король встав, зробив кілька кроків по кімнаті, зупинився перед мечем відьмака, що висів на стіні.
– Ось цим? – спитав, не дивлячись на Геральта.
– Ні. Цей – для людей.
– Чув, чув. Знаєш, що, Геральте? Піду з тобою до склепу.
– Виключено.
Фольтест обернувся, очі йому заблищали.
– Чи знаєш ти, відьмаче, що я її не бачив? Ані пісня народження, ані... потім. Боявся. Тепер можу вже більш ніколи не побачити, правда? Маю право хоча б бачити, як ти її убиватимеш.
– Повторюю, це виключено. Це вірна смерть. Рівно як і для мене. Якщо послаблю увагу, волю... Ні, володарю.
Фольтест відвернувся, рушив до дверей. Геральтові на хвилю здалося, що той вийде без слова, без прощального жесту, але король затримався й подивився на нього.
– Ти викликаєш довіру, – сказав він. – попри те, що знаю що ти за чорт. Розповідали мені, що відбулося у корчмі. Я певен, що забив тих гультіпак виключно для розголосу, щоби справити враження на людей, на мене. Мені очевидне те, що ти міг би їх подужати без убивства. Боюся, що так ніколи й не дізнаюся, чи ти йдеш рятувати мою дочку, чи теж убити. Але я погоджуюсь на це. Мушу погодитись. Знаєш, чому?
Геральт не відповів.
– Бо думаю, – повив король, – думаю, що вона страждає. Правда?
Відьмак проникливо подивився на короля. Він не кивнув, не хитнув головою, не зробив ані найменшого жесту, та Фольтест знав. Знав відповідь.

@темы: witcher, чтиво, wiedzmin, відьмак, Польша

---

ІІІ

Фольтест був худорлявий, мав гарне, аж занадто гарне, обличчя. Йому ще не було й сорока, як відзначив собі відьмак. Сидів у вирізьбленому кріслі з чорного дерева, витягнувши ноги у бік вогнища, коло якого грілися двійко собак. Поряд на скрині сидів немолодий кремезний чоловік з бородою. За королем стояв другий, пишно вдягнений, із задумливим виразом обличчя. Вельможа.
– Відьмак з Ривії, – промовив король по хвилині тиші, що наступила після вступної промови Велерада.
– Так, пане, – Геральт схилив голову.
– Від чого так тобі волосся посивіло? Від чарів? Бачу, що ти не старий. Ну, добре, добре. Це жарт, не кажи нічого. Досвід, смію припустити, якийсь маєш?
– Так, пане.
– Я б охоче послухав.
Геральт вклонився ще нижче.
– Ви ж знаєте, пане, що кодекс наш боронить розказувати про те, що ми робимо.
– Вигідний кодекс, пане відьмаче, дуже зручний. Та так, без подробиць, з лісовиками мав справи?
– Так.
– З вампірами, щезниками?
– Так.
Фольтест завагався.
– З упирями?
Геральт підніс голову і глянув королю в очі.
– Теж.
Фольтест відвів погляд.
– Велераде!
– Слухаю, милостивий пане.
– Ти все йому розповів?
– Так, милостивий пане. Він стверджує, що королівну можна розчаклувати.
– Це я і так знаю. І в який же спосіб, пане відьмаче? А, точно, забувся. Кодекс. Добре. Тільки маленьке зауваження. Було тут у мене вже кілька відьмаків. Велераде, розказував ти йому? Добре... Відтак знаю, що ваш фах – то радше убивство, а не зняття проклять. Так діло не піде. Якщо моїй дочці хоч волос з голови впаде, то ти накладеш своєю. По всьому. Остріте, та й ви, пане Селегін, залиштесь, надайте йому стільки інформації, скільки захоче. Відьмаки всякчас допитливі. Нагодуйте і нехай мешкає у палаці, а не по корчмах тиняється.
Король встав, свиснув до псів і рушив до дверей, розкидаючи солому, що вкривала підлогу кімнати. Коло дверей обернувся.
– Вдасться тобі, відьмаче, нагорода твоя. Може ще чогось додам, як добре все залагодиш. Ясна річ, у балачках щодо одруження з королівною нема ні слова правди. Чи ти думаєш, що віддам дочку за якогось приблуду?
– Ні, пане. Не думаю.
– Добре. Це доводить, що ти не дурень.
Фольтест вийшов, замкнувши по собі двері. Велерад і вельможа, що до того стояли, одразу ж розсілися за столом. Бургомістр допив напівповний кубок короля, зазирнув до дзбанка, вилаявся. Остріт, який зайняв Фольтестове крісло, дивився на відьмака з-під лоба, погладжуючи долонями вирізьблені поруччя. Бородань Селегін кивнув Геральтові:
– Сідайте, пане відьмаче, сідайте. Зараз вечерю подадуть. Про що хотіли б побалакати? Бургомістр Велерад вам певне все вже розповів. Я його знаю і знаю, що розповів він радше забагато, аніж замало.
– Тільки кілька питань.
– Задавайте.
– Казав бургомістр, що після появи упириці король зізвав багато Відаючих.
– Так, було таке. Але не кажіть „упириця”, кажіть „королівна”. Краще уникати такої помилки при королі... і пов’язаних з цим прикрощів.
– Серед Відаючих був хтось видатний? Знаний?
– Були такі й тоді й пізніше. Не пам’ятаю імен... А ви, пане Остріте?
– Не пам’ятаю, – мовив вельможа. – Але знаю, що декотрі користались славою й повагою. Багато про це говорилось.
– І вони погоджувались на тому, що закляття можна зняти?
– Вони були далекі від згоди, – посміхнувся Селегін. – У будь-якій дрібниці. Але була й така думка. Це мало бути легко, навіть не вимагались магічні здібності, і, як я зрозумів, досить було б, якби хтось пересидів ніч, від заходу сонця до третіх півнів, у підземеллі біля саркофагу.
– Куди вже легше! – пирхнув Велерад.
– Я хотів би почути опис... королівни.
Велерад зірвався з крісла.
– Королівна виглядає як упириця! – крикнув він. – Як найупиристіша упириця, про яку я тільки чув! Її високість, королівська донечка, анахтемське немовля, має чотири лікті росту, нагадує бочку пива, має пащеку від вуха до вуха, повну зубів як стилети, червоні очиська і руді патли! Лаписька у неї з пазурами, як у дикої кішки, звисають до самої землі! Дивина, що ми ще не почали розсилати її портретів по сусідніх дворах! Королівні, най їй грець, уже чотирнадцять літ, як раз час помислити як би віддати її за якогось королевича!
– Вгамуйся, бургомістре, – поморщився Остріт, зиркаючи в сторону дверей. Селегін злегка посміхнувся.
– Опис, хоч і такий мальовничий, однак досить ґрунтовний, це і потрібно було панові відьмаку, еге ж? Велерад забув додати, що королівна пересувається з неймовірною швидкістю і набагато сильніша, аніж можна судити з її розмірів і будови. А що має чотирнадцять років – це факт. Якщо це важливо.
– Важливо, – відказав відьмак. – Напади на людей бувають тільки під час повні?
– Так, – відповів Селегін. – Якщо нападає поза старим палацом. У палаці, незалежно від фази місяця, люди гинули завжди. Але виходить тільки під час повні, і то не кожної.
– Чи був хоча б один випадок нападу посеред дня?
– Ні. Посеред дня, ні.
– Вона завжди пожирає жертви?
Велерад соковито сплюнув на підлогу.
– Нехай тобі, Геральте, зараз вечеря буде. Тьху! Пожирає, надкушує, зоставляє, по-різному, залежить від настрою, напевно. Кому тільки голову відгризла, кому тельбухи повипускала, а кого обгризла начисто, до кісток, як говорять. Суча дочка!
– Уважай, Велераде, – цитьнув на нього Остріт. – Про упирицю говори, що хочеш, та Адди при мені не ображай, як при королі не наважуєшся!
– Чи вдалося комусь пережити її напад? – запитав відьмак, не звертаючи особливої уваги на спалах вельможі.
Селегін і Остріт переглянулись.
– Так, – відповів бородань. – На самому початку, шість років тому, кинулася на двох солдатів, що стояли на варті при склепі. Одному вдалося втекти.
– І згодом, – втрутився Велерад, – мірошник на якого напала під містом. Пам’ятаєте?

@темы: witcher, чтиво, wiedzmin, відьмак, переклад, Польша

---

Я думав очі мені повилізуть.
тримайте третю трололо. Тут багато балакають і п"ють пиво.
Тут ше незручно читать, бо нема нормальних абзаців. Може де інде викладувать?

ІІ

Бургомістр Визими Велерад почесав підборіддя і задумався. Він не був ані забобонним, ані легкодухим, та йому не надто хотілось залишатись сам на сам із сивочолим. Та зрештою вирішив.
– Вийдіть, – наказав сторожі. – А ти сідай. Ні, не тут. Там далі, якщо твоя ласка.
Незнайомець сів. Він не мав уже ні меча, ні чорного плаща.
– Слухаю, – мовив Велерад, бавлячись тяжкою булавою, що лежала на столі. – Я – Велерад – бургомістр Визими. Що ти хочеш мені повідати, пане розбійнику, перед тим як відправитись до буцегарні? Троє убитих, спроба наслання прокльону – незле, їй-право, незле. За такі речі у нас у Визимі саджають на палю. Але я людина справедлива, спочатку вислухаю тебе. Кажи.
Ривієць розстібнув дублет, вийняв з-під нього сувій білої козячої шкури.
– На роздоріжжях і по корчмах прибите, – сказав він тихо. – Чи правда те, що написано?
– А, – пробурмотів Велерад, дивлячись на витравлені на шкурі руни. – Он воно що. Як я одразу не здогадався. Так, правда, найправдивіша. Підписано ж: Фольтест, король, владар Темерії, Понтару і Магакаму. Значить правда. Але грамота грамотою, а право – правом. Я тут у Визимі пильную право і порядок! Вбивати людей не дозволю! Зрозумів?
Ривієць кивнув на знак згоди. Велерад гнівно засопів.
– Знак відьмацький маєш?
Незнайомець знову сягнув у виріз кафтана, витягнув округлий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні була зображена морда вовка з вишкіреними іклами.
– Ім’я якесь маєш? Можеш будь-як назватися, мені все одно, аби було як до тебе звертатись.
– Геральт.
– Най буде Геральт. Судячи з вимови, з Ривії?
– З Ривії.
– Так. Знаєш, що, Геральт? Про оце, – Велерад ляснув долонею по грамоті, – собі забудь. То поважна справа. Багато вже пробували. Це, брате, не те саме що пару гультяїв прикінчити.
– Знаю. Це моє ремесло, бургомістре. Написано: три тисячі оренів нагороди.
– Три тисячі, – Велерад піджав губи. – І королівна за дружину, як кажуть люди, хоч того милостивий Фольтест не дописував.
– Мене не цікавить королівна, – спокійно сказав Геральт. Він сидів нерухомо, тримаючи руки на колінах. – Написано: три тисячі.
– Що за часи… – зітхнув бургомістр. – Що за паршиві часи! Ще двадцять літ тому, хто міг би, навіть на п’яну голову, подумати, що будуть такі професії? Відьмаки! Мандрівні убивці василісків! Бродячі приборкувачі драконів і потопельників! Геральте, за твого фаху пиво пити можна?
– Аякже!
Велерад плеснув у долоні.
– Пива! – крикнув він. – А ти, Геральте, сідай ближче. Що мені…
Пиво було холодне й пінисте.
– Паршиві часи настали, – вів далі Велерад, потягуючи з кухля. – Намножилося всякого поганства. У Магакамі, в горах, аж роїться від боболаків. По лісах раніш тільки вовки вили, а тепер акурат – фантоми, боровики якісь, куди не плюнь – перевертень чи інша яка зараза. По селам мавки та русалки крадуть дітей – тих лічимо сотнями. Хвороби, про які ніхто раніш не чув, – аж волосся дибки стає. І ще оце до купи! – він штовхнув сувій шкури по стільниці. – Не дивно, Геральте, що такий попит на ваші послуги.
– Ця королівська грамота, бургомістре, – підніс голову Геральт. – Знаєте подробиці?
Велерад відкинувся на стільці, склавши руки на череві.
– Подробиці, кажеш? А знаю. Не те щоб з перших вуст, але з джерел надійних.
– Це мене і цікавить.
– Упертий ти. Як хочеш. Слухай, – Велерад відпив пива, прочистив горло. – Наш милостивий Фольтест, ще за правління старого Меделла, свого батька, коли був королевичем, показав нам, на що здатен, а здатен він був на багацько. Ми вважали, що з віком це минеться. А тим часом невдовзі після своєї коронації, одразу після смерті старого короля, Фольтест перевершив самого себе. Ми усім аж роти пороззявляли. Коротше кажучи: зробив дитиня своїй рідній сестрі Адді. Адда була молодша від нього, вони завжди тримались разом, але ніхто нічого не підозрював, хіба що, може, королева... Коротше: дивимось, а тут Адда, во, з отаким черевом, а Фольтест починає вже розмірковувати про весілля. З сестрою, уявляєш, Геральте? Ситуація зробилася гостра як в дідька на вилах, бо як раз Визимир з Новіграду замислив видати за Фольтеста свою Дальку, відрядив посланців, – а тут треба тримати короля за руки й ноги, бо той хоче послів гонити у три шиї. Вдалося, й то добре, бо ображений Визимир випустив би з нас кишки. Потому, не без допомоги Адди, яка вплинула на братика, вдалося відмовити щенятко від швидкого одруження. Ну, а потім Адда розродилась, у визначений час, певна річ. А тепер слухай, бо саме починається. Того, що народилось, багато люду не бачило, але одна повитуха вискочила у вікно з вежі і вбилася, а друга з’їхала з глузду й досі ще не оговталась. Либонь, немовля не надто вродою відрізнялось. Це була дівчинка. Невдовзі, зрештою, померла, – ніхто занадто, як я собі думаю, не поспішав підв’язувати пуповину. Адда, на своє щастя, не пережила пологів. А потім, брате, Фольтест у черговий раз зробив із себе дурня. Маля треба було спалити або, я знаю, закопати десь на пустищі, а не ховати у саркофазі у підземеллях палацу.
– Запізно тепер мудрувати, – Геральт підніс голову. – У будь-якому разі треба було покликати когось з Відаючих.
– Ти про тих шарлатанів із зірочками на капелюхах? Аякже, зібралось їх душ з десяток, але вже потім, коли з’ясувалося, що лежить у тому саркофазі. І що з нього ночами вилазить. А почало вилазити не одразу, о ні. Сім років після поховання був спокій. Аж тут якоїсь ночі, коли була повня, зчинився ґвалт у палаці, крики, метушня! Що тут говорити, сам на тому знаєшся, грамоту королівську теж читав. Немовля підросло, і немало, а зуби йому виросли отакі-во! Словом, упириця. Шкода, не бачив ти трупів. Так як я бачив. Певно, обійшов би Визиму десятою дорогою.
Геральт мовчав.
– А тоді, – сказав Велерад, – як я казав, Фольтест закликав до нас цілу купу чарівників. Галасували один поперед одного, замало не побилися тими своїми ціпками, що їх носять, певно, щоб собак гонити, як хто напустить. А думаю, напускають регулярно. Перепрошую, Геральте, якщо маєш іншу думку про чародіїв, а при своїм ремеслі, певно, маєш, але для мене – то дармоїди й дурні. Ви, відьмаки, маєте серед людей більшу довіру. Ви принаймні, так би мовити, конкретні.
Геральт посміхнувся, але змовчав.
– Але, до справи, – бургомістр зазирнув у кухоль і долив пива собі й ривійцю. – Деякі поради чарівників здавалися цілком розумними. Один пропонував спалити упирицю разом із палацом і саркофагом, інший радив відрубати їй голову лопатою, решта воліла позабивати осикові кілки у різні частини тіла, певна річ удень, коли чортиця спить у труні, натомившись від нічних забав. Та нажаль, знайшовся один блазень у гостроверхому капелюшку на лисій макітрі, горбатий пустельник, який вимислив, що це чари, що можна розчаклувати і з упириці знову постане Фольтестова донечка, гарненька як з картинки. Потрібно лишень пересидіти у склепі цілу ніч, та й по всьому. Після цього, уяви собі, Геральте, що це був за недоумок, він пішов на ніч до палацу. Звісно, багато від нього не залишилось, хіба що тільки шапка й ціпок. Але Фольтест учепився за ту ідею, як реп’ях за псячий хвіст. Заборонив усілякі спроби вбивства упириці, а з усіх можливих закапелків країни скликав до Визими шарлатанів, щоб обернути чортяку на королівну. Що то була за прегарна братія! Якісь покручені баби, якісь горбані, кульгавці, брудні, брате, вшиві, помилуй боже! Ну, і давай чаклувати, головним чином над мискою і кухлем. Певна річ, котрихось Фольтест або рада швидко викрили, пару навіть повісили на гостроколі, але замало, замало. Я б їх всіх перевішав. Того, що упириця тим часом щоразу загризала когось, жодним чином не зважаючи на ошуканців і їх закляття, додавати хіба не мушу. Як і того, що Фольтест не жив уже в палаці. Ніхто там уже не жив.
Велерад перервався, випив пива. Відьмак мовчав.
– І так то тягнеться, Геральте, шість років, бо воно народилося десь так років чотирнадцять тому. За той час мали ми й інші клопоти, бо почубилися з Визимиром з Новіграду, але з поважних, зрозумілих причин – через пересування стовпів пограничних, а не через якусь там дочку чи родинні зв’язки. Фольтест, до речі, починає вже обмовлявся про одруження і переглядає надіслані йому із сусідніх дворів портрети, які раніше зазвичай викидав до нужника. Але раз у раз нападає на нього знову та манія і він розсилає кінних на пошуки нових чарівників. Ну, і нагороду обіцяв три тисячі, через що збіглося тут трохи шаленців, мандрівних лицарів, навіть один пастушок, дурник, знаний на всю околицю, упокій його душу. А упириця собі поживає. Тільки час від часу загризе когось, можна й звикнути. А з тих богатирів, що пробують її роз чаклувати, є хоч якийсь зиск –тварюка нажереться на місці і не швендяє поза палацом. А у Фольтеста тепер новий палац, дуже гарний.
– За шість років, – підніс голову Геральт, – за шість років ніхто так і не владнав справи?
– Як бачиш, – Велерад кинув на відьмака проникливий погляд. – Бо така справа напевно не може владнатись і доведеться з цим погодитись. Мова про Фольтеста, нашого милостивого і укоханого правителя, який ще й досі прибиває ті грамоти на роздоріжжях. Тільки тих охочих наче поменшало. Нещодавно, правда, був один, але конче хотів ті три тисячі отримати наперед. Ну, то посадили його до мішка та й укинули до озера.
– Ошуканців не бракує.
– Ні, не бракує. Навіть занадто, – кивнув бургомістр, не спускаючи з відьмака погляду. – Тому, як підеш до палацу, не прохай золота наперед. Якщо взагалі туди підеш.
– Піду.
– Ну, то твоя справа. Пам’ятай, однак, мою пораду. Що ж до нагороди, останнім часом почали подейкувати про її другу частину, що я казав. Королівну за дружину. Не знаю, хто то видумав, але якщо упириця виглядає так, як переповідають, то жарт це вельми невеселий. Так чи інакше, не забракло дурнів, які стрімголов поскакали до палацу, як тільки пішли чутки, що є нагода породичатись з королем. От скажімо, двоє підмайстрів шевця. І чого ті шевці такі дурні, Геральте?
– Не знаю. А відьмаки, бургомістре? Намагались?
– Було кілька, аякже. Частіш за все, як чули, що упирицю треба розчаровувати, а не убити, знизували плечами та й їхали геть. От тому також зросла моя повага до відьмаків, Геральте. Ну, а потім приїхав ще один, молодший був від тебе, імені не пам’ятаю, якщо він узагалі називався. Він намагався.
– І що?
– Зубата королівна порозкидала його кишки довкола на добрих півпострілу з лука.
Геральт кивнув.
– Це усі?
– Був що один.
Велерад хвилину помовчав, відьмак його не квапив.
– Так, – промовив бургомістр. – Був ще один. Спочатку, коли Фольтест пригрозив йому шибеницею, якщо він уб’є чи покалічить упирицю, тільки розсміявся і почав збиратися. Але потім...
Велерад знову стишив голос майже до шепоту, нахиляючись через стіл.
– Потім таки взяв на себе завдання. Розумієш, Геральте, є тут у Визимі кілька розумних людей, і навіть на високих посадах, яким те все діло набридло. Подейкують, що ті люди потай переконали відьмака, аби він не грався в усякі там чари, заколов упирицю, а королю сказав, що чари не подіяли, що донечка його впала зі східців, ну, мовляв, нещасний випадок на виробництві. Король, звісно, позлиться, але скінчиться все тим, що не заплатить він ані орена нагороди. Шельма відьмак нам на те відповів, що задарма ми самі можемо сходити на упирицю. Ну, що було робити... Склалися ми, поторгували... Тільки все одно з того нічого не вийшло.
Геральт підвів брови.
– Нічого, кажу, – сказав Велерад. – Відьмак не сходів іти одразу першої ж ночі. Тинявся околицею, виглядав. Врешті, як кажуть, побачив упирицю, напевно ж у дії, адже вона не вилазить зі склепу аби ноги розім’яти. Побачив її і тої самої ночі щезнув. І не попрощався.
Геральт злегка викривив уста у чомусь, що, ймовірно, мало бути усмішкою.
– У розумних людей, – почав він, – либонь ще мають ті гроші? Відьмаки наперед не беруть.
– Ну, так, – промовив Велерад, – либонь ще мають.
– А що не кажуть, скільки там було тих грошей?
Велерад вишкірив зуби.
– Одні кажуть – вісімсот...
Геральт покрутив головою.
– Інші, – мугикнув бургомістр, – казали за тисячу.
– Не багацько, якщо брати до уваги, що чутки все перебільшують. Врешті, король дає три тисячі.
– Не забувай ще за наречену, – єхидно зауважив Велерад. – Та про що взагалі мова? Ясне діло, що не дістанеш ти тих трьох тисяч.
– З чого б це діло ясне?
Велерад ляснув долонею по стільниці.
– Геральте, не псуй моєї думки про відьмаків! Це вже триває шість з гаком літ! Упириця викошує з півсотні людей щороку. Тепер трохи менше, бо всі тримаються подалі від того палацу. Ні, брате, я вірю в чари, не раз бачив на власні очі і вірю, до певної міри, ясна річ, у здібності магів і відьмаків. Але те розчакловування – то повна нісенітниця, вимишлена горбатим зашмарканим дідом, який здурів від пустельних харчів, нісенітниця, в котру ніхто не вірить. Крім Фольтеста. Ні, Геральте! Адда народила упирицю, бо спала з власним братом, така правда і жодні чари тут не поможуть. Упириця жере людей, як їй і належить, тож треба просто і без мудрувань її вбити. Слухай, два роки тому селюки з якогось там забутого задуп’я під Магакамом, у яких дракон жер вівці, пішли гуртом, забили його дрюччям і навіть не вбачали за потрібне тим хвалитись. А ми тут у Визимі чекаємо на чудо і барикадуємо двері на кожну повню, або прив’язуємо злочинців до стовпа перед палацом, покладаючись на те, що тварюка нажереться і повернеться у домовину.
– Непоганий спосіб, –посміхнувся відьмак. – Злочинність зменшилась?
– Анітрохи.
– До того нового палацу в яку сторону?
– Я тебе проводжу. А як щодо пропозиції розумних людей?
– Бургомістре, – мовив Геральт. – Навіщо спішити? Адже насправді нещасний випадок може трапитись не залежно від моїх намірів. У такому випадку розумним людям слід подумати, як вберегти мене від королівського гніву і приготувати ті півтори тисячі оренів, про які ходять чутки.
– Мала бути тисяча!
– Ні, пане Велераде, – твердо сказав відьмак. – Той, кому давали тисячу, втік як тільки угледів упирицю, і навіть не торгувався. А це значить – ризику більше ніж на тисячу. Чи не виявиться, що більше ніж на півтори. Звісно, я в такому разі прийду попрощатись.
Велерад почухав голову.
– Геральт. Тисяча двісті?
– Ні, бургомістре. Це не легка робота. Король дає три, а мушу зазначити, що розчаклувати часом буває простіше ніж убити. Врешті хтось із моїх попередників убив би упирицю, якщо б це було так просто. Думаєте, вони дали себе загризти тільки тому, що боялися короля?
– Добре, брате, – Велерад сумно покивав головою. – Згода. Тільки королю анічичирк про нещасні випадки на виробництві. Щиро тобі раджу.

@темы: witcher, чтиво, wiedzmin, відьмак, переклад