[Quissenonego]

ІІ

Геральт пройшовся учетверте тополиною алеєю, що вела від брами до помешкань і у бік втопленого у стрімку скелю блоку святилища і головного храму. Недовго помисливши, він відмовився від повернення під дах і завернув у напрямку садів і хазяйських будівель. Там старанно працювало кілька жриць у сірому робочому убранні – прополювали грядки і годували птаство у курниках. Серед них переважали молоді й дуже молоді, заледве не діти. Котрісь, проходячи обіч, вітали його кивком чи усмішкою. Він відповідав на вітання, та жодної не упізнавав. Хоч і бував у храмі часто, раз, іноді навіть двічі на рік, ніколи не траплялися йому більше ніж три-чотири знайомих обличчя. Дівчата приходили й шли – віщунками до інших храмів, повитухами і цілительками хвороб жіночих і дівочих, мандрівними друїдками, вчительками чи гувернантками. Але ніколи не бракувало нових, прибуваючих звідусіль, навіть з найдальших околиць. Храм Мелітелє в Елландері був знаний та користувався заслуженою славою.
Культ богині Мелітелє був одним із найстарших, а свого часу одним із найрозповсюдженіших, а початок свій брав з давнішніх, ще долюдських часів. Майже кожна долюдська раса і кожне первісне, ще кочове людське плем’я шанували якусь богиню врожаю й родючості, опікунку городників і садівників, покровительку кохання й шлюбу. Більшість тих культів поєдналися й злилися в культ Мелітелє.
Час, що доволі безжалісно обійшовся з іншими релігіями й культами, вдало ізолюючи їх в позабутих, рідко відвідуваних, загублених у кварталах міст церковках і храмах, до Мелітелє виявився милостивим. Мелітелє ж і надалі не бракувало ні пошановників, ні спонсорів. Учені, що розглядають це явище, пояснюючи популярність богині, звикли звертатися до пракультів Великої Матері, Матері Природи, вони вказують на зв’язок з циклом природи, з відродженням життя й іншими зарозуміло названими явищами. Приятель Геральта, трубадур Яскер, що любив видаватись знавцем у всіх можливих царинах, шукав простіших пояснень. Культ Мелітелє, казав він, – культ типово жіночий. Мелітелє в кінці кінців – покровителька родючості, народження, опікунка породіль. А жінка, що народжує, мусить кричати. Окрім звиклого вереску, суть якого зазвичай обіцянки-цяцянки, що більш ніколи в житті вона не віддасться жодному паршивому хлопу, народжуюча жінка мусить прохати порятунку у якогось божества, а Мелітелє для того – в самий раз. А тому, що жінки родили, роджають і родитимуть, доводив поет, – богиня Мелітелє не мусить боятись за свою популярність.
– Геральте.
– Ти тут, Неннеке. Я шукав тебе.
– Мене? – жриця глянула на нього насмішкувато. – Не Іолу?
– Іолу також, – зізнався він. – Маєш щось проти?
– На разі – так. Не хочу, щоб ти їй перешкоджав і розпитував. Вона має готуватись й молитись, якщо хоче, щоб що-небудь удалось з того трансу.
– Я вже казав, – холодно відказав він, – що не хочу жодного трансу. Не думаю, щоб такий транс хоч у чомусь мені допоміг.
– А я, – скривилась Неннеке, – не думаю, щоб такий транс хоч у чомусь тобі зашкодив.
– Мене не вдасться загіпнотизувати – маю імунітет. Я боюся за Іолу. Це може бути завелика напруга для медіума.
– Іола – ніякий не медіум, ані розумово відстала ворожбитка. Це дитя тішиться в особливій милості богині. Не кривися, якщо ласка. Казала вже – мені відомі твої погляди на релігію, та це мені ніколи сильно не перешкоджало, і у майбутньому теж певне не перешкоджатиме. Я не фанатичка. Ти маєш право вважати, що править нами Природа й потаємна її Сила. Ти вільний думати, що боги, і з ними моя Мелітелє, – то тільки персоніфікація тієї сили, вигадана для простодушних для того, щоб легше вони її зрозуміли, щоб прийняли її існування. По-твоєму, ця сила – сила сліпа. А для мене, Геральте, віра дозволяє очікувати від природи того, що уособлює моя богиня – ладу, справедливості, добра. І надії.
– Знаю.
– Якщо знаєш, то звідки застороги щодо трансу? Чого боїшся? Що я скажу тобі бити чолом по підлозі перед статуями і підносити піснеспіви? Геральте, ми просто посидимо хвилю разом, ти, я й Іола. І побачимо, чи здібності тої дівчини дозволять читати у вирові сил, що оточують тебе. Може дізнаємось щось, про що добре було б знати. А може нічого не дізнаємось. Може оточуюча тебе міць Призначення не захоче явитись нам, залишиться потайною і незрозумілою. Я того не знаю. Але чого б нам не спробувати?
– Того, що це не має сенсу. Не оточує мене жоден вир Призначення. А якщо й так, то на дідька у ньому порпатися?
– Геральте, ти хворий.
– Ти хотіла сказати, поранений.
– Я знаю, що хотіла сказати. Щось з тобою не так, я відчуваю. Адже знаю тебе од такого от малу – коли стріла тебе, діставав мені до паса спідниці. А тепер відчуваю – крутить тебе якийсь холерний вихор, вкрай складний, заплутаний у петлю, що потроху затягується. Хочу знати, що діється. Сама я не подужаю, мушу покластися на здібності Іоли.
– Чи не заглибоко хочеш сягнути? І нащо ця метафізика? Якщо хочеш – сповідуюсь тобі. Сповню тобі вечори оповістями про найцікавіші події останніх кількох років. Організуй тільки барило пива, аби мені в горлі не пересохло і можемо починати хоч би й сьогодні. Попереджаю тільки, що ти знудишся, бо жодних петлиць чи вихорів там не знайдеш. Тільки звичайні відьмацькі історії.
– З охотою послухаю. Але транс, повторю, не зашкодить.
– А чи не думаєш, – посміхнувся відьмак, – що моя невіра в сенс такого трансу од початку перекреслює його доцільність?
– Ні, не думаю. А знаєш чого?
– Ні.
Неннеке нахилилась, подивилась йому в очі з дивним усміхом на блідих устах.
– Бо це був би перший знаний мною доказ того, що невіра має хоч якусь силу.

@темы: witcher, чтиво, перевод, wiedzmin, свое, відьмак, Польша